Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

кроною в кишені і незмінно вирішував наступного разу прихопити більше. Подеколи він пробував підрахувати витрачене. Проте йому ніколи не щастило пригадати всі свої видатки, а часом просто було незмога виконати дію додавання. Він не вмів рахувати. Його невеличкі записнички могли б засвідчити марні лейтенантові зусилля дати лад своїм грошовим справам. Усі сторінки рясніли стовпчиками цифр. Але вони плуталися й змішувались, вислизали йому з рук, самі собою додавались і ошукували його хибним результатом, перед його живими очима вони учвал мчали геть від нього, щоб повернутися наступної миті перетвореними й невпізнанними. Йому жодного разу не вдалося звести докупи свої борги. У відсотках він теж нічого не тямив. Те, що він позичив комусь, щезало за тим, що взяв у борг, як пагорок за горою. І він не міг збагнути, як, властиво, рахував Каптурак. Та якщо він не довіряв Каптураковій чесності, то ще менше покладався на свої математичні здібності. Урешті-решт цифри стали наганяти на нього нудьгу. І він раз і назавжди кинув будь-які спроби підрахунків — з мужністю знемоги і відчаю.

Шість тисяч крон він заборгував Каптуракові та Бродніцерові. Ця сума, навіть як на його вбогу уяву щодо чисел, була велетенською, надто ж як він порівнював її зі своєю платнею. (А від неї ще й відраховували третину щомісяця!) Проте він поволі звик до цифри 6000 як до могутнього, але дуже старого ворога. Справді, під кращу годину йому навіть здавалося, що та цифра убуває і втрачає силу. Проте в тяжкі хвилини вона, як йому здавалося, зростала й потужніла.

Він їздив до пані фон Таусіґ. Уже багато тижнів він регулярно вирушав у ці короткі, таємні поїздки до пані фон Таусіґ, у це своє грішне паломництво. Як простодушний богомолець, для кого поїздка на прощу є ще й насолодою, і певною розвагою, а часом навіть сенсацією, так лейтенант Тротта несвідомо урівнював мету свого паломництва з тим, що її оточувало, з вічною своєю тугою за вільним життям, як воно йому уявлялося, з цивільним убранням, у яке він одягався, з вічною принадою заказаного. Він любив свої поїздки. Він любив ці десять хвилин їзди на вокзал у закритому повозі, коли уявляв собі, що його ніхто не впізнає. Він любив ці позичені стокронові банкноти в нагрудній кишені, які сьогодні й завтра належать лише йому і на яких не написано, що вони позичені і що в Каптураковому записнику вони вже почали рости й роздиматись. Він любив цю анонімність цивільної людини, оповитий якою він перетнув і залишив віденський Північний вокзал. Ніхто не впізнав його. Офіцери й солдати минали його. Нікому він не козиряв і ніхто не козиряв йому. Іноді його рука сама тяглася по-військовому віддати честь. Та він миттю згадував, що йде в цивільному, і опускав руку. Жилетка, приміром, справляла лейтенантові дитинну радість. Він стромляв руки в усі її кишені, призначення яких не розумів. Марнолюбними пальцями гладив вузол краватки на шиї, єдиної його краватки, — її подарувала йому пані фон Таусіґ, — якої він, попри численні зусилля, не вмів зав’язувати. Найпростодушніший співробітник кримінального розшуку з першого погляду впізнав би в лейтенантові Тротті перевдягнутого офіцера.

Пані фон Таусіґ стояла на пероні Північного вокзалу. Двадцять років тому (вона вважала — п’ятнадцять, бо так довго применшувала собі віку, що нарешті й сама повірила, ніби літа її життя припинили свій плин і завмерли на місці) вона так само чекала на Північному вокзалі лейтенанта, який, щоправда, був кавалеристом. Вона ввіходила на перон, неначе в молодильну купіль. Поринала в їдкий дух кам’яного вугілля, у свистки й пару локомотивів, у часте дзвоніння сигналів. На ній була коротка дорожня вуалетка. На її думку, п’ятнадцять років тому такі вуалетки були в моді. Тим часом вони були модні цілих двадцять п’ять — навіть не двадцять! — років тому! Їй подобалося стояти на платформі. Вона любила ту мить, коли прибував потяг і вона помічала коло вікна одного з вагонів кумедний темно-зелений низький капелюх Тротти і його кохане, безпорадне, молоде обличчя. Бо вона й Карла Йозефа, як і саму себе, робила молодшим, дурнішим і безпораднішим. Тієї миті, як лейтенант ступав на найнижчий східець приступки, пані фон Таусіґ розкривала перед ним обійми, як і двадцять, чи пак — п’ятнадцять років тому. І з нинішнього її обличчя проступало те, колишнє рожеве й гладеньке, яке вона мала двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, дівоче личко, чарівне й трішки розпашіле. На шию, шкіру на якій нині переписували дві паралельні борозенки, вона почепила дитинний, тоненький золотий ланцюжок, який двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому був єдиною її оздобою. І, як двадцять, чи то пак — п’ятнадцять років тому, вона поїхала з лейтенантом до одного з тих невеличких готелів, у яких буяло таємне кохання в оплаченому, вбогому, рипливому й дорогоцінному постільному раю. Починалися прогулянки. Чверть години любощів серед молодої зелені Віденського лісу, маленькі раптові бурі в крові. Вечори в червонястому присмерку оперних лож, за спущеними завісами. Пестощі, такі знайомі, і все ж несподівані, пестощі, яких чекала досвідчена, а проте наївна плоть. Вухо впізнавало часто чуту музику, але очі — тільки розрізнені скалки сцен. Бо пані фон Таусіґ завжди сиділа в опері за спущеними завісами або ж заплющивши очі. Ніжність, породжену музикою, оркестр ніби передовірив рукам чоловіка, які прохолодно і водночас палко злинали на її шкіру; любощі, такі знайомі, проте вічно юні — ці дарунки, так часто отримувані, але знов забуті й ніби лише бачені вві сні. Відчинялися тихі ресторани. Починалися тихі нічні трапези по затишних куточках, де й вино, яке ти пив, здавалося вишумуваним у променях кохання, що вічно світило в цьому присмерку. Наставала розлука, останні обійми в надвечір’ї, під безугавне цокання кишенькового годинника, що лежав на нічному столику, обійми, вже сповнені радісного передчуття наступних зустрічей, і поспіх, з яким збиралися до потяга, і останній поцілунок на приступці вагона, і втрачена в останню мить надія поїхати разом.

Стомлений, але ще повний усіх чарів світу й кохання, вертався лейтенант Тротта знов до свого гарнізону. Денщик Онуфрій уже тримав напоготові уніформу. Тротта перевдягався в задній кімнаті вокзального ресторану і їхав до казарми. Щонайперше заходив до канцелярії чоти. Усе гаразд, нічого не скоїлося. Капітан Єдлічек був веселий, бадьорий, величезний і здоровий, як завжди. Лейтенант