Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гра на багатьох барабанчиках 📚 - Українською

Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гра на багатьох барабанчиках" автора Ольга Токарчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 90
Перейти на сторінку:
математичним виразом, переконливішим ніж будь-яка література?

Коралія часто звертала нашу увагу на повсюдне існування подібностей. Усе між собою схоже, це лиш питання перспективи. Подібності пов'язують речі в хитромудру сітку, яка утримує складну зачіску світу в лагідному порядку.

Можна би гадати, казала Коринна, що наш досвід укладається в загальноприйнятий візерунок причин і наслідків, які йдуть одні за одними, охоплюючи реальність приємним для ока, гармонійним ланцюжком. Немає нічого більш хибного — говорячи це, вона піднімала палець. Концепція причини і наслідку — це лиш підпора для розуму, виразимо це метафізично: це ескалатор, який, щоправда, підносить нас кудись угору, але позбавляє зусиль ступання. Кроки, ступання. Чи крок лівою ногою є причиною кроку правою ногою? Чи крок правою ногою є наслідком кроку лівою ногою? — питала. Звичайно ж, ні, — відповідала собі. Кроки, творячи ходу, співіснують тому, що вони між собою подібні. Подібності взаємопритягаються. Так само, як протилежності. Але ж протилежність є оберненою подібністю. Так?

Ми не знали, як маємо їй на це відповідати.

Усіх нас вона записала в зошит. Ім’я та прізвище. Вік. Колір очей. Вона знала наші здобутки і поразки. Згідно з тим зошитом викликала нас відповідати. Corinne, je suis fatiguée, I am tired, Ich bin müde, говорила я. Я погано почуваюся, вертаюся додому. Сьогодні я сама не своя. У такий момент вона могла прикласти мені до чола електронний термометр і задоволено ствердити, що температури я не маю. Потім дивилася мені допитливо в очі (її були сірими, мої — ніякими) і повторювала: треба бути кимось, виходу немає. Ми завжди є кимось визначеним, хоча це й болісно. Навіть брак якоїсь риси теж є рисою. Навіть позбавлена одягу, ти й надалі є ти-гола. Навіть непритомна — це ти-без-притомности; навіть смерть не увільнить тебе від цього, бо тоді ти будеш ти-мертва.

Балачки, думала я, ідучи в метро і розчиняючись на пробу у величезних будовах, що проминали за вікном, є вихід — можна ігнорувати себе, ігнорувати власну повторюваність, передбачуваність, переносити пункти прийняття рішень зсередини назовні, поза мене, у світ, у парк, віддаватися на волю випадку. Це була би важка робота — треба було би перестати співвідносити усе з собою, уникати простих реакцій, трактувати себе так, наче ти предмет серед інших предметів. Відмовитись від сталости поглядів, висловлювати випадкові оцінки, такі, які прийдуть у голову, наче слина на язик, не мати більше ні звичок, ні навиків; говорити весь час «не знаю, не знаю, не маю своєї думки».

Звідки бралося таке дивне прагнення? Я підозрювала, що винне було місто. Адже науці відомий зв’язок між людиною і місцем і той факт, що міста впливають на людей. Париж начебто робить нас фривольними й рафінованими. Нью-Йорк же — уконкретнює й спускає на землю. Так кажуть. А це місто саме було якимось безмежним, нерішучим, змінним. Пливло. Пропливало повз мене, як веселий пароплав. Воно не мало властивостей, тому так і притягало. Ловило нас усіх у свої сіті. Оскільки було невизначеним, то обіцяло виконання кожного найдивовижнішого бажання; оскільки було безформним, то спокушало реалізацією кожної мислимої можливости; оскільки не мало центру ані околиць, то могло зробити нас вільними й рівними.

Часто мені набридали мудрування Корнелії; я щораз рідше приходила на заняття або ж спізнювалась. Я з дитинства мала клопоти з часом — він зникав і непокоїв. Час став болісним одного дня, коли за одну коротку мить я раптом усвідомила, що таке «зараз». Бо «зараз» означає — «вже ніколи». «Зараз» означає, що щось, що є саме у цей момент, перестає бути, осувається, як прогнила сходинка на сходах. Це поняття страшне, вражаюче, оголює усю жорстоку правду.

Мені було тоді кілька років, і я їла помідор перед своїм будинком. Була друга половина дня, яка вже спливала в тінистий морок парку, щоби розсипатись урешті на мільйони дрібок. Невідворотно. «Зараз» — це колишні сніги, волання крука, жорстокість квітнів. Бузок, який зацвів біля мого дому в Собачому Парку — мені знову не вдалося схопити повні його цвітіння, бо коли його малесенькі лілові бутони розкривалися, одночасно починалося й відцвітання. Затемнення сонця два роки тому теж було схоже на цвітіння бузку — темний щит місяця міг бути тільки «ось-ось» або «вже після». Момент звершення був лиш переходом з одного стану в інший, абстрактною, вирахуваною математично оманою. Був суспільною умовністю, етикетом, наближенням, поп-фактом, створеним для розумового спокою і загального порядку.

Я звірила ці сумніви Корі. Чому б нам не говорити про себе тільки в минулому чи тільки в майбутньому часі? Чи не узгоджувалось би це з істиною, чи не було б це повною мірою чесним, якщо вже маємо про щось говорити? Але вона мала свою думку стосовно цього, дуже рішучу, як то в неї. Казала, що це найбільший привілей людини — мати зараз; ми тільки це й можемо мати. Для цього й вигадали мову — щоби контролювала перенесення подій з минулого в майбутнє, а отже щоби мала владу над часом, щоби затримувала час, хоча б на ту коротку мить, коли ми з усією повагою вимовляємо «я є». Мати «зараз» — отже, бути свідомим свого існування, перебувати в нерухомому центрі циклону, стояти там і придивлятися до вируючих подій, відкрити їхній обертовий, знову й знову повторюваний порядок. А ще казала, що за ці особливі знання треба дорого платити — бо коли ти в епіцентрі, то перестаєш бачити самого себе; власне кажучи, зникаєш для себе.

Це була, мабуть, наша остання розмова — я зникла ще і для неї. Сачкувала. Я вирушала вранці, ще маючи в голові мету, до якої прямую, але вже через кілька кварталів забувала, куди я йду. Мене збивали з дороги жіночі ноги у фантастичного кольору колготах, собаки, які бігли через пішохідний перехід у найближчий скверик, подвійні колиски близнят, пожежні машини, які насилу продиралися крізь вуличний рух, бомжі, що подзенькували пляшками. А коли я під вечір верталася додому, біля Собачого Майданчика мене вже кликали знайомі барабани. Мої сусіди пильнували.

Одного вечора, коли було

1 ... 85 86 87 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра на багатьох барабанчиках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра на багатьох барабанчиках"