Читати книгу - "Свій час"

Він увійшов, і завмер біля дверей, побачивши, що вона спить, і повісив на ширму мокрий піджак, і роздягнувся, зворушливо намагаючись робити все якнайтихіше. І було так весело спостерігати за ним через напівстулені вії — як він стоїть, як дивиться, як обережно, повільно згинаючи коліна, сідає поруч, щоб не струснути все ліжко своїм величезним тілом. Сергійку, щастя моє, ну звісно ж, ти повернувся. А я ще й сумнівалася, смішна дурепа. Хоч би де ти був, у нас із тобою — єдиний, спільний час…

Вона здригнулася всім тілом, як це часто буває у неглибокому сні, й широко розплющила очі, прокинувшись від власного руху. А може, від чогось іншого? — скажімо, несподіваного різкого звуку?..

Подвійне електронне скреготання повторилося знову. Есемеска.

Віра не пам’ятала, де поклала мобільник, і довелося підводитися, рухаючись, як у каламутній воді, долаючи слабкість, важкість і головний біль, ніколи не могла безкарно заснути вдень, щоб не занапастити його до решти; атож, зараз принаймні це не має значення, і слава Богу. Ага, он він. На поличці поряд із мушлями і японською поезією. «Затримуюся. Не сиди в готелі, погуляй. СП».

Спілка Письменників — перша асоціація, що спала на Думку.

Смішні ініціали.

— Про це не варто казати, але я звик жити так, наче мені все можна. Про читача я не дбаю. Взагалі. Я знаю, що таке голлівудська триактна структура, як нагнітати напругу, утримувати інтригу, словом, замакітрювати читачеві мізки, надійно чіпляти його на гачок. Але якщо мені треба, щоб на двадцятьох сторінках тексту нічого не відбувалося, то я так і зроблю. Припустімо, ви не зможете їх подужати — нехай. Я ніколи не боявся, що мене не зрозуміють. Я звик жити так, наче взагалі нічого не боюсь.

(із останнього інтерв'ю Андрія Марковича)

Вона дивиться. Не заплющує очей.

Входжу в неї з розгону, на видиху, вгвинчуюся, закріплююся, встигаю! — і лише зараз розумію, як боявся не встигнути. Тепер уже байдуже; але «тепер» вислизає, миттєво перетворюється на «давно», і я довбаю, мов поршень, як машина, молочу на шаленій швидкості; наздогнати, підгребти, не дати втекти! — а вона дивиться своїми очиськами і всміхається, і розкривається вся, запрошує, бере з собою. Щось глухо стугонить у голові, і вибухає у грудях, і щемить у яйцях, я вже й сам не знаю, чи її це час, а чи моя швидкість, я мушу бути швидший, мушу вести її за собою, я — її, а не… Вона вся така м’яка, здатлива, вона наче й не рухається взагалі. І дивиться.

Спалахую, спустошуюся, падаю, валюся на неї, не намагаючись притримати своїх сто десять на ліктях, мені все одно, нехай її розчавить, розплющить, нехай! — разом з її красивими, повними зверхності, очиськами. Слухаю шурхіт піску у вухах. Відкочуюся вбік.

Усе життя мріяв виграти шпитальну дівку.

Вона лежить гола і мокра, розкинувши руки, ноги і цицьки — і нарешті напівзаплющивши очі. Всміхається блаженно. Я так і не перевернув її догори тією-таки видатною дупою; прикро, чорт. Наступного разу?..

— Мені на чергування, — каже вона, не розплющуючи очей.

Схаменувшись, охоплюю її зап’ясток. Стискаю не дуже сильно:

— Пофіг. Лежи.

Вона лінькувато потягується. Я ніяк не можу зрозуміти, в якому вона зараз часі. І в якому часі я сам. На думку спадає, що різниця між спецохоронцем та шпитальною дівкою не набагато більша, ніж у ліквідатора та столової, а може й узагалі аналогічна.

І не знати, чого я сіпався. Не вперше.

Вона простягає до мене вільну руку і легенько гладить:

— Великий.

Дівки вважають, що жоден чоловік не може таке спокійно чути. Дурепи. Нато в мене колись була заробила за це; наче я й сам не знаю, що великий.

— Ти ліквідатор, Блискавко, — каже вона ствердно, і краще б не казала.

— Я спецохоронець.

— У сірому?

Вона зводиться на лікті, бере трьома пальцями за комір мій скинутий комбінезон — стукнувши, відкочується кудись ліквід — і остаточно розплющує очі.

Сідаю і забираю в неї свою форму. Відвернувшись, починаю вбиратися. Я люблю свою роботу, а знаки розрізнення мені незабаром видадуть інші. Не її собаче діло.

— Я помітила, що ти в спецохоронному часі, — каже вона у мене за спиною. — Інакше ми й не зустрілися б, хіба що…

Коротко реготнула, і я готовий її за це вбити. Не встаю і не припечатую лише тому, що заїло блискавку. Через такий збіг слів самому стає смішно.

— Ненавиджу шпиталі.

— Усі ненавидять.

— Як ти опинилася серед шпитальних дівок?

Поставивши запитання, згадую, що забув запитати її ім’я. Але це не так цікаво.

— У дім-садку підбирала хворих кошенят.

— Навіщо?

— Подобалося, як вони муркочуть під рукою.

— Що тобі ще подобається?

Вона теж підводиться, потягується і нахиляється по своє зелене шмаття, випнувши сраку; я спромагаюся лише ляснути по ній з розмаху, та й то виходить змазано і косо, тому що я боюся не встигнути.