Читати книгу - "Золото і кров Сінопа"

— Тобі й про це відомо!?

— Ну, ти ж сумував не тільки через те, що я, можливо, віддав Богові душу, а й тому, що я з моїми знаннями мусульманського люду сприяв би тобі у налагодженні торговельних зв’язків з ним. Ти маєш намір пристати до плану Наливайка та створити князівство чи гетьманат на одвіку не заселених теренах — від Буджацької орди до Брацлава, а основні збройні сили тримати в Січі.

Микошинський пополотнів.

— Таке моторошно чути, — звірився Потурнакові. — Адже цими думками я досі ні з ким не ділився. — Раптом він обернувся до Сави. — А ти ж на це, що, синку?

— Не второпаю, пане батьку, про що ви з Петром… Якщо йдеться про те, щоб пристати до обозу, то ми з Меланією — як Петро… Але попередньо ми домовилися, що осядемо в містечку, де Самарь у Дніпро впадає; то лівий берег. Звідти недалеко й до зимівників моїх і Петрових батьків, та й до Січі — день-два верхи. А все інше, про що ви казали, я не тямлю.

— Це зверху порогів, гетьмане, — пояснив Потурнак. — Місто також має назву Самарь.

— Я знаю те місто, — посміхнувся Микошинський. — Воно Січі належить. Десь років двадцять тому Стефан Баторій — король польський видав грамоту на володіння ним козакам. Якраз навпроти нього, на правому березі, лоцмани таборують. Ну, ті, що дуби через пороги переправляють.

— Авжеж — сказав Петро. — Щедрий край — рибою, звіром.

— Багатий, — погодився козацький зверхник, — але небезпечний, бо розташований на шляху із татар у Московію. Щораз, коли орда на північ суне, люд місцевий у ліси втікає або прихисток шукає на правому березі Дніпра. Зазвичай нещастя трапляються перший раз, коли військо ханське по здобич іде, другий, коли повертається обтяжене здобиччю.

Потурнак, завваживши, як уважно слухає Сава, і що на його обличчі з’явилася невпевненість, озвався:

— Гетьмане, у цьому світі немає куточка, де хрещена людина почувалася б у безпеці. Торік орда вигнала сто тисяч полону саме з того краю, куди ти прямуєш… — Потурнак замовк. Раптом сказав: — Богдане, у Сінопі я прислав на берег двох дівчат з гарему володаря — польку й молдованку, — вони мали звернутися до тебе від мого імені…

Микошинський спохмурнів.

— Були такі, — відказав неохоче.

— Яка їхня доля?

— Погана. Немає їх більше. Повбивали.

— О, Боже! Хто!?

— Спершу треба запитати, чиїми руками… Не знаю. А от хто — мені відомо достеменно. Це ті, котрі тебе перестріли на шляху у цей світ.

— Кому вони заважали — ті стражденні невільниці?! — озвався Сава.

— Не вони, а я — охоронець здобичі великої. А їхнє перебування у війську діти Кубуся хотіли використати, як привід проти мене. От тих голубок хтось і… Можливо, вони — вбивці були моїми друзями. — Раптом Микошинський подивився на схід, змінився в обличчі: — Ну, ні то ні. Але пам’ятайте: моя пропозиція залишається… В Січі з’явлюся за три місяців.

Він озирнувся, погукав осавула. Сказав:

— Візьми, Мартине, два клунки в обозного, з часток тих, кого не знайшли поміж мертвих, і які не повернулися у військо, та віддай хлопцям. — По миті запевнив: — Можете не сумніватися, дільба була чесною.

— Пробач, Богдане, що не пристаємо на твоє запрошення, — промовив Потурнак. — Батьків потішити мусимо. Братчики після походу, напевне, вже звістку принесли, що ми не повернулися, отже вони вважають нас мертвими. Та й Наталчину батьківщину на Черкащині мусимо навідати. Невідомо тільки, чи залишився там хтось після набігу кримців.

Петро спробував злізти з воза, але тіло його було ще слабе.

— Лежи, лежи, друже, — застеріг гетьман. — Ти щойно з того світу повернувся — мусиш у силу увібратися. Запряг залишимо вам. Повернете, коли з Савою до Січі завітаєте.

— Ні, Богдане, мажара в дорозі стримуватиме. У шатрі відлежуся.

Гетьман з осавулом допомогли Петрові стати на землю, але ноги його підкосилися.

— Віднесіть мене в намет, — попрохав він.

Аптекар, який підійшов, звернувся до Сави:

— Скинь з нього постоли і розітри маззю ноги — від пальців, до колін. А тоді знову одягни, та вкутай добре. М’ясо якесь маєте? Баранину, кажеш?… Приготуйте юшку. М’ясо самі з’їжте, а йому — юшку. Можна з коржем.

Щойно на сході з’явився краєчок сонця, як з балки виїхав обоз, а за ним — перша і друга сотні. Хоч зверху іскрився сніг, на дні яру проте ще плавали пасемця туману. Сава перейшов шлях і наблизився до одного з пригаслих багать, де підкріплялися гетьман, осавул і аптекар. Поряд жували овес їхні осідлані коні.

— Давай, синку, до нашого столу, — запросив Микошинський, киваючи на дерев’яне коритце на снігу, в якому були шматки сала та коржі. — На жаль, кулішу нам не дісталося… Стривай, чим це від тебе тхне? А-а, ліками… Приблудо, ви з Петром зняли з мого серця камінь. Вже й не сподівався вас побачити. І пан осавул також.

— Пане батьку, мене прислав Петро, щоб я побажав вам щасливої дороги…

— Мудре рішення… — усміхнувся Микошинський.

— Але я не тільки з тим прийшов. Три дні тому ми перестріли в степу гурт людей, п’ятеро з яких були кінні, при зброї й багато одягнені, шестеро ж на мулах — чи-то ченці, чи волоцюги. Уздрівши Петра, який вийшов їм назустріч з