Читати книгу - "Вибрані твори"

— Глибоко, — хрипів Кирюха. — Нічого не зловиш!

— Не смикай, чорт! — кричав Димов, силкуючись надати волокові належного положення. — Держи руками!

— Тут ви не спіймаєте! — кричав їм з берега Пантелій. — Тільки рибу полохаєте, дурні! Беріть ліворуч! Там мілкіше!

Раз над волоком блиснула чимала рибина; всі ахнули, а Димов ударив кулаком по тому місцю, де вона зникла, і на обличчі його виявилася досада.

— Ех! — крякнув Пантелій і притупнув ногами. — Прогавили чикамаса! Втік!

Беручи ліворуч, Димов і Кирюха поволі вибралися на мілке, і тут ловля почалася справжня. Вони забрели від підвід кроків на триста; видно було, як вони, мовчки і ледве переступаючи ногами, намагаючись зайти якнайглибше і найближче до очерету, тягли волок, як вони, щоб сполохати рибу й загнати її собі у волок, били кулаками по воді й шаруділи в очереті. Від очерету вони йшли до другого берега, тягли там волок, а потім з розчарованим виглядом, високо піднімаючи коліна, ішли назад до очерету. Про щось вони говорили, але про що — не було чути. А сонце пекло їм у спини, кусалися мухи, і тіла їх з лілових стали багровими. За ними з відром у руках, закачавши сорочку аж під пахви й тримаючи її зубами за пелену, ходив Стьопка. Після кожного вдалого лову він підіймав догори яку-небудь рибу і, виблискуючи нею на сонці, гукав:

— Гляньте, який чикамас! Таких уже штук п’ять є!

Видно було, як, витягнувши волок, Димов, Кирюха і Стьопка кожного разу довго порпалися в мулі, щось клали у відро, щось викидали; зрідка що-небудь таке, що потрапило до волока, вони брали з рук у руки, розглядали з цікавістю, а тоді знов кидали…

— Що там? — кричали до них з берега.

Стьопка щось відповідав, але важко було розібрати його слова. Ось він виліз із води і, тримаючи відро обома руками, забуваючи спустити сорочку, побіг до підвід.

— Вже повне! — гукав він, важко дихаючи. — Давайте друге!

Єгорушка заглянув у відро: воно було повне; з води висувала свою негарну морду молода щука, а коло неї ворушились раки і дрібні рибки. Єгорушка запустив руку на дно й скаламутив воду; щука зникла під раками, а замість неї спливли нагору окунь і лин. Вася теж заглянув у відро. Очі його зробилися масними, і обличчя стало ласкавим, як і тоді, коли він бачив лисицю. Він вийняв щось із відра, підніс до рота й став жувати. Почулося хрустіння.

— Братця, — здивувався Стьопка, — Васька піскаря живцем їсть! Тьху!

— Це не піскар, а бобирець, — спокійно відповів Вася, жуючи.

Він вийняв з рота риб’ячий хвостик, ласкаво подивився на нього й знову всунув у рот. Поки він жував та хрустів зубами, Єгорушці здавалося, що він бачить перед собою ре людину. Пухле Васьчине підборіддя, його тьмяні очі, надзвичайно гострий зір, риб’ячий хвостик у роті, ласкавість, з якою він жував піскаря, робили його, схожим на тварину.

Єгорушці стало нудно коло нього. Та й рибальство вже скінчилося. Він пройшовся коло возів, подумав і з нудьги поплентався до села.

Трохи згодом він уже стояв у церкві і, поклавши лоб на чиюсь спину, що пахла коноплями, слухав, як співали на криласі. Обідня вже наближалася до кінця. Єгорушка нічого не розумів у церковному співі і був байдужий до нього. Він послухав трохи, позіхнув і став розглядати потилиці і спини. По одній потилиці, рудій і мокрій від недавнього купання, він упізнав Омеляна. Потилиця була вистрижена в скобку і вище, ніж заведено; скроні були теж вистрижені вище, ніж слід, і червоні Омелянові вуха стирчали, як два лопухи, і, здавалося, почували себе не на своєму місці. Дивлячись на потилицю і на вуха, Єгорушка чомусь подумав, що Омелян, мабуть, дуже нещасливий. Він пригадав його диригування, хрипкий голос, боязкий вигляд під час купання і відчув до нього великий жаль. Йому захотілося сказати що-небудь ласкаве.

— А я тут! — сказав він, смикнувши його за рукав.

Люди, що співають у хорі тенором чи басом, особливо ті, яким хоч раз на віку доводилося диригувати, звикають дивитися на хлопчиків суворо й відлюдно. Цієї звички не залишають вони й потім, перестаючи бути півчими. Обернувшись до Єгорушки, Омелян подивився на нього спідлоба й сказав:

— Не пустуй у церкві!

Потім Єгорушка пробрався вперед, ближче до іконостасу.» Тут він побачив цікавих людей. Попереду всіх праворуч на килимі стояли якісь пан і дама. Позад них стояло по стільцю. Пан був одягнений у свіжовипрасувану чесучеву пару, стояв нерухомо, як солдат, що віддає честь, і високо тримав своє синє голене підборіддя. В його стоячому комірці, в синяві підборіддя, в невеликій лисині і в ціпку почувалося дуже багато гідності. Від надміру гідності шия його була напружена і підборіддя тягло вгору з такою силою, що голова, здавалося, кожної хвилини готову була відірватися і полетіти вгору. А дама, повна і літня, в білій шовковій шалі, схилила голову набік і дивилася так, начебто оце тільки зробила комусь ласку й хотіла сказати: «Ах, не турбуйтесь дякувати! Я цього не люблю…» Кругом килима стояли щільною стіною хохли.

Єгорушка підійшов до іконостасу й став прикладатися до місцевих ікон. Перед кожним образом він, не поспішаю чи, бив земний поклін, не встаючи з землі, оглядався назад, на людей, потім підводився і прикладався. Торкатися лобом холодної підлоги було йому дуже приємно. Коли з вівтаря вийшов сторож з довгими щипцями, щоб гасити свічки, Єгорушка швидко схопився з підлоги й підбіг до нього.

— Роздавали вже проскуру? — спитав він.

— Ні, ні… — похмуро забурмотів сторож. — Нічого тут…

Обідня скінчилась, Єгорушка не поспішаючи вийшов з церкви й пішов бродити по майдану. На своєму віку бачив він чимало сіл, майданів і