Читати книгу - "Феномен Фенікса"

class="book">Носії месопотамської (месопотамську беремо як приклад) культури вважали смерть правомірною. І в той же час — як зло, як вищу кару людині. Древні месопотамці, які, до слова, всі щезли з цього світу, ще на зорі людства, шість чи й усі десять тисяч років тому, задавали собі гірке запитання: чому людина мусить бути покарана смертю, якщо вона не зробила нічого поганого? (У щасливе потойбічне життя мешканці Двуріччя не вірили, навіть їхні праведники!).

В епосі про шумерського героя Гільгамеша (початок II тис до н. е.) є такі рядки:

«Хто, мій друже, до небес вознісся? Тільки боги з сонцем будуть вічно, А людина — на рахунку всі її роки, Щоб ви не робили — вітер все».

Сказання про Гільгамеша збереглося на глиняних табличках. Вже й тоді людство шукало безсмертя. Іншими словами — спасіння від смерті. А втім, воно, людство, шукало безсмертя завжди. Шукає й нині. Шукатиме й завтра-позавтра — надто тяжко змиритися з конечністю буття в цьому світі. Та і який вік людський — всього нічого. А людству хотілося — споконвіку хотілося, — більшого. Чи не вічності.

Отож, Гільгамеш…

Представник шумерської цивілізації — найдревнішої на планеті Земля. Вчені гадають, що це — реальна історична особа. Принаймні, його ім’я збереглося у списку найдавніших царів Шумера. Правив Гільгамеш — ім’я його буцімто означає «предок-герой» — у місті Урук. На сьогодні на численних глиняних табличках існує кілька варіантів епосу про Гільгамеша — один з них, що є найдавнішим твором давньосхідної літератури, має назву «Про того, який все бачив».

Його пригоди та боротьба, мандри і злигодні базувалися на постулаті, що виражений одним рядком:

«Якщо впаду я — залишу ім’я».

Він його і залишив.

Отож, Гільгамеш подався на пошуки безсмертя. Після тяжких мандрів, сутичок, злигоднів і пригод дістався він нарешті кінця світу. І побачив там

чарівний сад, там листя на деревах з лазурита — синього, блакитного, зеленкуватого, а плоди з сердоліка — червоного, жовтого, помаранчевого…

А за садом розкинулося безкрає море, вічно застигле море Смерті. Над тим морем, на крутому урвищі в хижці жила володарка тамтешніх країв на ймення Сідурі.

— Ти хто такий, мандрівниче? Чого ти шукаєш і чого прибув на край світу до моря Смерті? — поспитала вона прибульця. — Давним давно не бачила я тут двоногих, духу людського не чула.

Гільгамеш відповів хто він такий, сказав, що прибув на край світу в пошуках безсмертя. Де його не шукав — немає ніде безсмертя. Може воно є на краю світу?

— Яке вічне життя? — подивувалася тамтешня володарка. — Чоловіче, схаменися! На кінці світу є лише смерть — тут її володіння.

І так ще йому відповіла:

«Гільгамеш! Чого ти прагнеш? Життя, якого шукаєш, не знайдеш ти. Боги, коли творили людину, Смерть вони визначили людині!»

— Що ж мені тепер робити? — запечалився прибулець.

— Відомо що, — відповіла Сідурі. — Ти живий? Живий. То й радуйся життю, покіль живий. І вся тут мудрість.

Істина в словах Сідурі була вічною, але Гільгамеш відмовився повертатися у світ людей і «жити, поки живий». Він багнув знайти безсмертя. Тож подався далі. В пошуках все того ж безсмертя. Перепливши через темні води, він нарешті дістався другого берега моря Смерті. Там споконвіку мешкав Утнапішті — єдиний безсмертний у всьому світі.

— Дарма ти шукаєш те, що… шукаєш. Та і як можна знайти те, чого нема? — сказав він нашому герою. — Боги визначили людині життя і смерть, тож мусиш жити — поки живий… А смерть прийде — помреш. І вся тут мудрість.

Аби втішити засмученого пошуковця вічного життя, Утнапішті розповів, що на дні моря Смерті росте одна незвичайна квітка… Ні, ні, не безсмертя, безсмертя й вона не дає. Але молодість може повернути і таким робом дещо продовжить життя…

— І це вже щось, — зітхнув Гільгамеш. — Як немає більшого, задовольнюся й меншим. Не здобувши безсмертя, хоч молодість продовжу…

Прив’язав до ніг дві величезні каменюки, пірнув на дно моря й зірвав чарівну квітку.

Вибравшись з моря, повеселілий Гільгамеш зі своєю незвичайною здобиччю подався назад у світ людей, і вже було дістався його — попереду залишався якийсь там день шляху, — як тут і трапилося… Зупинився мандрівник біля озера аби після плавання по морю Смерті обмити себе земною водою. Поклав чарівну квітку на березі, а сам захлюпотівся в озері, радий, що хоч і не здобув безсмертя, проте зможе доточити собі молодість — теж немало.

І доки він купався в озері, на березі з нори виповзла гадюка, взяла чарівну квітку і тільки її й бачили. Скинувши стару шкіру, здобула повзуча твар нову молодість та й поповзла в хащі рада— радісінька.

Робити було нічого, зажурений Гільгамеш мусив повертатися додому ні з чим. Мав таке відчуття, що на власні похорони. Скільки злигоднів зазнав, скільки країв пройшов, ледве вцілів, а з чим