Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Ліки від страху 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліки від страху"

527
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ліки від страху" автора Аркадій Олександрович Вайнер. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 85 86 87 ... 116
Перейти на сторінку:
дослідити вашу сечу, подивитися кров, вислухати серце, дихання. Я дам вам сильні порошки й мазі, і ви, бог дасть, пройдете на своїх ногах багато-багато льє.

— Парацельс, ти віриш, що її можна врятувати?

— Я сподіваюсь, що очі мене не ошукують: вас мучить тяжкий напад подагри. Якщо дослідження цього не спростують, за місяць ви вийдете на ґанок — помахати вслід мені рукою…

— Ні, Парацельс, — хитає головою Фробен, — Я не буду тебе проводжати. Я не дам тобі поїхати — я хочу, щоб ти жив у нашому місті й ніс людям зцілення й твоє велике знання…

— Мине зовсім мало часу, і місцеві заздрісники проженуть мене…

— Ворогів і заздрісників немає тільки в нездар, кастратів та померлих, — каже Фробен. — Талант мусить боротися а ледарями й дурнями.

— Одначе ледарів і дурнів надто багато, і їхній лемент заважає решті людей почути голос істини.

— Ледар дурний своєю плоттю, а дурень ледачий своїм мозком, і тому талант перемагає… — впевнено каже Фробен і, помовчавши, додає: — Хоча іноді йому не вистачає для цього короткого людського віку. Тоді його справу завершують учні…


Розділ 15
ЯКА ВАША ПОСАДА КУМЕДНА!.

Вночі вулицею вешталися новобранці. Хлопці співали пісні, голосно реготали, і голоси їхні котилися безлюдними коридорами сонного міста з глухуватим рівним звуком, наче кегельбанна куля. За ними квапливо скрадався вітер, човгаючи по тротуарах іржавим листям, злякано деренькочучи в шибках.

Я прокидався кілька разів, у кімнаті ще було зовсім темно. І холодно. Я закопувався якомога глибше в ковдру й знову засипав.

І вже зовсім уранці, коли треба було вставати, приснився мені дивовижний сон — ніби я граю на скрипці…

Скрипка була легенькою, плавно округлою. Звично твердо лежала вона у мене в руках, і, дивуючись самому собі, я водив по струнах смичком вільно й точно. Оглушливо звучала, піднімаючи мене, мов на крилах, німа музика без мелодії, ритму й ладу, і здавалася мені ця музика прекрасною, як дивовижне вміння, що зійшло до мене вночі й дарувало ні з чим не зрівняне щастя. Не знав я цієї зали й цієї сцени, і всі люди, які слухали мою безмовну музику, були мені незнайомі, і тільки скрипку свою я знав добре — темно-червону, а витонченим завитком, довгими химерними прорізами ефів на верхній деці, крізь які було видно чорний чіткий надпис «Антоніус Страдіваріус, Анна Марія, 1722» і широкий мальтійський хрест.

Я знав цю скрипку, мені просто не доводилося грати на ній раніше, та знав я її добре: адже саме її я знайшов у лабіринті Мінотавра, де багато місяців мені довелося блукати в пошуках украденої людської краси й радості. Та, пригадую, шукав я її не для себе, а для скрипаля Полякова — я ж тоді не вмів ще грати на скрипці. Я тільки тепер узяв її в руки, і вона сама заграла. Я глянув у залу — всі обличчя уважні й незнайомі; вони слухають мою музику. І раптом мене охопив страх: а що коли скрипка перестане сама грати, адже я лише статист, який тримає в руках чарівну музичну скриньку? Засвистять люди в залі, затупотять, з гнівом і реготом поженуть мене зі сцени, і в одну мить стану я нещасним і зганьбленим, як дільничний Поздняков.

Злякано дивився я в залу, а рука сама водила смичком, а може, це смичок водив за собою мою руку. І в усій залі не було жодного знайомого обличчя, поки раптом я не побачив, що хтось із гальорки мені махає рукою. Я вдивився краще й побачив, що це Шарапов, і він говорив мені так само безгучно, як я грав, та все одно мені було зрозуміло: «Грай, грай спокійно, ти вмієш грати…» Я повірив йому, і тієї ж миті безмовність розкололась, скрипка ожила, її сильний ясний голос здійнявся вгору, насичений, сповнений жаги… Я розплющив очі й прокинувся.

Я лежав під ковдрою, згорнувшись у клубок, і думав про химерне плетиво долі: мені спиться скрипка Страдіварі, котра в якийсь момент життя стала мені найдорожчою в світі, інструмент, який я ніколи не любив, з яким у мене досі пов'язаний гострий спогад мого голодного воєнного дитинства.

… У нашій квартирі жив чоловік — доцент з класу ударних інструментів у школі військових диригентів. Прізвище його було Малашев, і не любив я його всім своїм маленьким прямолінійним дитячим серцем. Не любив за все: за самовдоволене черево, яке він поважно проносив через коридор уранці зі своєї кімнати до вбиральні, за краватки «метелик», м'який берет і байдужу гидливість, з якою він ставився до мене. Малашев давав на дому уроки музики, чомусь на скрипці, і кожного дня до нього приходили акуратні хлопчики зі скрипками в акуратних блискучих футлярах, схожих на дохлих сомів. У цих футлярах були спеціальні кишеньки, де лежали загорнуті в пергамент сніданки — це я знав точно.

Їх було багато, цих дітей. Я вже їх усіх забув. І всі вони були з різними футлярами — коричневими, чорними, сірими. Але в усіх футлярах були сніданки: хліб з ковбасою, із шматочками вареного м'яса, з повидлом, з американським смальцем чи з маргарином. І мене це страшенно дивувало: якщо є якась їжа, то навіщо її тримати про запас, коли можна з'їсти зразу?

Я чекав їх на сходах, сидячи в порожньому віконному отворі, що виходив на чорний хід. Було там темно й тихо, і зрідка лише лунко грюкали двері на горішніх поверхах. Чорт, я чомусь завжди мерзнув тоді. Я дмухав на пальці, поки вони не відігрівалися, а потім засовував їх під пахви, їсти дуже хотілося. І я думав, що діти, які не з'їдають свої сніданки одразу, а подовгу носять їх із собою, можуть спокійно віддати їх. Мені. Я вже не став би носити їх з собою. Років тридцять минуло, а забути те постійне щемливе відчуття голоду не можу.

Діти не хотіли віддавати свої сніданки

1 ... 85 86 87 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"