Читати книгу - "Загнуздані хмари"

Ніна згадала шпильки й глузування, якими вона обдаровувала свого приятеля. Навіть сьогодні вона нічого не знайшла кращого, як запідозрити його в «манірності» й лицемірстві. Чому це так трапляється, що їй часто хочеться робити наперекір собі й іншим? А потім сама ж мучиться від цього! Тьотя Ната казала, що в неї погана вдача і що вона любить суперечити. Може, це й так?

Але добре Алкадові бути стриманим і лагідним, добре писати ніжні вірші! У його мами теплі руки і безмежна ласка в насмішкуватих очах! Що знала вона, Ніна, з дитинства? Лайку й стусани чужої тітки, дорікання тата, який приїздив інколи, щоб «контролювати» виховання?

Ні, ні, вона зовсім не така вже й погана! Адже вона тримала слово, дане дяді Толі, і стільки вчилася ввесь цей час! Вона згадала пораду Алкада про теореми, усміхнулась і справді почала думати про них.

Хотілось пити. Вона випила останній ковток теплуватої води. Вже і морква була тепла, як спечена в печі.

Висихаючи, трави й квіти вилучали ефірні масла: жовті зонтики напроти, на горбі, задушливо й неприємно пахли. Голова була важка, мов кам'яна. Нога боліла все нестерпніше. Ніна вже навіть не могла нею поворухнути. Нарешті, знеможена спекою, дівчина заснула тяжким, тривожним сном.

Прокинулась вона від гострого відчуття холоду. Чому це так холодно? Навіть зуби клацали, як у пропасниці. А голова так боліла, наче її розбивали на шматки.

Сонце вже зайшло, і холодний присмерк осідав на піщане море. Червоні фарби ставали бурими, золото сіріло. Білувата тирса стелилась, як легкий туман.

Спрага палила горло. А води не було. Ніна вилізла з-під крил «Жучка» і безпорадно озирнулась навкруги, їй, небоязкій Нінці, стало моторошно.

Здавалось, ніхто не прийде сюди по неї і вона вмре від голоду й спраги. Налетить смерч, засиплють ЇЇ піски, і тільки вітер заскиглить над нею жалібну пісню.

Сутеніло. Розкарячені кущі саксаулу здавались потворними постатями. Щось писнуло й зашаруділо зовсім близько від Ніни. Вона аж кинулась. Згадала про піщаних пацюків, фаланг та павуків — і поповзла назад під захист Алкадових колючок.

Раптом вона яскраво побачила тінь, що наближалась до неї. За нею виникла друга, третя… Якісь звірі, димчасто-сірі, безформні, еластично підстрибуючи, сунули на неї. Все ближче, ближче… Ось…

Що це таке? Ніна не терпіла незрозумілих речей. Страх обійняв її. Вона скрикнула. Щось колюче налетіло на неї і повисло, зачепившись за ногу. Тремтячи, Ніна побачила, що це були великі мандрівні рослини, подібні до перекотиполя.

Їй стало соромно. Але сутінки краяли серце, холод трусив її тіло. Раптом щось полізло по нозі. Ніна з останніх сил здерлася на сидіння літачка. Тут, скрутившись, як кішка, вона вмостилась у вузенькому кріслі. Червоні й бліді місяці закрутились у її голові. Ніна застогнала і ніби поринула в якусь прірву, в біль і гарячкову спеку.

Дві автомашини, що простували серед ночі вздовж висохлого річища, освітили фарами несподівану знахідку: невеличкий літак і сонну дівчину.

Дівчина була хвора. Вона горіла, як в огні, щось говорила незрозуміле, незв'язне…

— У неї — напад малярії, — сказав повновидий молодий чоловік. — Я знаю цю приємність. Ми візьмемо її з собою.

Другий, рудий, рухливий, щось заперечив. Почалась суперечка. Втрутився й шофер автомобіля. Нарешті молодий обережно закутав дівча в пухнасту ковдру, влив їй у рот якісь ліки, влаштував на машині. Літачкові знайшлось місце на другій.

Машини, виблискуючи вогнями, рушили далі.

Це було те, що звалось «силою волі», але й цьому приходив кінець.

Здавалось, крім води, нічого немає в світі. Крім води, що може повернути сили, ще трошечки сил, яких уже бракувало. В роті, у вухах, в носі — всюди відчувались ні колючі піщинки. Вони були дрібні, мікроскопічні, але колючі, як терен.

Перед натиском їх уступали навіть метали — адже піски сточують і дроти. Ручний годинник Алкада давно замовк — піщинки набились у його механізм, спинили рух тендітних коліщат.

Скільки ж минуло часу? Алкад знав тільки, що вже зійшло сонце нового дня, після того як він залишив Ніну. Вогняною кулею підіймаючись над піщаними дюнами, воно знайшло Алкада, знеможеного, під кущиком піскової акації.

Тут над ранок його знеміг важкий, задушливий сон. І цей сон не освіжив його, а тільки розбив напруження, ще посиливши втому.

Звичайно, до аулу було не п'ять кілометрів, а в п'ять разів більше — він просто не хотів лякати Ніну. Коли б іти правильним шляхом, Алкад давно б добрався до аулу. Значить, він збочив з дороги, сплутав! Очевидно, останні роки, проведені в штучному оазисі, вже притупили в ньому здатність відшукувати в цих піщаних морях шляхи. Очевидно, шифри пустелі — забарвлення пісків, запах трав і сліди небагатьох тварин — уже були йому неясні, незрозумілі. А може, було не те: піщана буря з надзвичайної сили смерчем недавно пройшла тут, пересунула сипучі бархани, низини зробила горами, гори — низинами. Вона стерла, занесла верблюжі стежки, повиривала геть чахлі деревця, що позначали шляхи. І як важко було зорієнтуватись у цьому шляху без шляхів!

Над ранок, саме тоді, коли втома звалила Алкада, десь поблизу пролетів аероплан. Може (і напевне!), це був хтось із експедиції, що ловила ВВЕС. Може, навіть Алкадів татко. Як ясно прогудів пропелер!.. Алкад закричав, підвівся і замахав руками. Та літак, недосяжний, байдужий, зник з очей.

Здавалось,