Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

я увів у дію сигналізацію і чи примчаться машини? Машини й справді примчалися, з них почали висипатись, як мак, темні постаті, та я не чекав, щоб вони мене помітили, — подавсь у якийсь під’їзд, перебіг двір, який, на щастя, виявився прохідний, і вискочив на іншу вулицю — промчав по ній, знову побачив під’їзд, сховавсь у ньому, пересік ще один прохідний двір, а коли опинився на зовсім порожній вулиці, мусив сповільнити крока: задихатися став од цієї втечі — тіло моє ще не було призвичаєне до таких навантажень, та й треба було подумати, куди це я тікаю і що з того може вийти.

Я спинився. Розгарячіле тіло продував вітер, окрім того, відчував уже і втому, а мені в цьому місті таки нікуди було йти: єдине законно надбане в ньому місце було втрачене, окрім того, захотілося їсти, і я й гадки не мав, як можу те нестерпне почуття загасити. Поривсь у себе в кишенях, але вони, звісна річ, були порожні — уряджувачі вітрин ще не були на такому високому фаховому рівні, щоб класти в кишені одежі, яку вони натягли на манекена, ще й непорожнього гаманця чи ключі від квартири, притому обов’язково з биркою, на якій написано адресу.

Брів мокрою, порожньою вулицею, не хідником, а серединою; очевидно, невдовзі перед тим сипав дощ, гілля наді мною все ще несамовито матилялося, вітер вив і сміявся з мене, ніби це я пробудивсь у вітрині зі своєї волі.

Вирішив віддатися на волю інстинктів: хай ведуть мене ноги, куди хочуть, — може, щось під руку й навернеться. Тим часом я підійшов до палацу культури «Україна» й спинився якраз навпроти, біля гастроному. І мені прийшла в голову цілком раціональна думка: коли я міг так легко вийти з вітрини, то чи не можу так само легко в неї зайти. Але й тут по кутках були кубики сигналізації, і я не зважився вдиратися до гастроному, хоч як мені хотілося їсти, а пішов до метро, тут перетнув вулицю через перехід і біля кас «України» прихилився до скла, власне, обмацав його руками: чи подасться воно так само, як і скло вітрини, — тут кутиків сигналізації не було.

І скло подалось. Я пройшов вільно крізь нього, так само вільно дістався до вестибюлю і вже там відшукав сидіння, на яке не сів, а впав, мені миттю склепилися очі: тут уже мене, коли й знайдуть, то не назвуть злодієм, бо тут, здається, нічого й красти.

2

І Максові приснився сон… Ніби йшов через болото, ноги западали у твань по коліна й вище — був озутий у високі мисливські чоботи, в руках тримав рушницю, а над головою пролетіло дві дикі качки: попереду мчав, витягши довгу шию, качур, а за ним трохи збоку — качка. Макс прицілився і вистрілив, рушниця спалахнула полум’ям, а качки спокійно полетіли далі; тоді він вилаявся й пішов через болото далі, ляпаючи водою і ледве вириваючи з твані ноги… Там попереду щось засвітилося, ніби палили вогнище, він подався туди й побачив, що біля вогнища сидять чоловік і жінка, над вогнем привішено казанця, і там сито булькає пшоняна каша. Побіч розіпнуто намета, незвідь-чому подумав, що, поки бродив із рушницею, ці двоє встигли порозумітися, хоч жінка належала йому, а не цьому другому.

— Що, вцілив? — спитав той другий, обличчя в нього було нерухоме, як у манекена, а на вустах лежала застигла манекенська посмішка.

— Ні, — сказав Макс, вибредаючи на сухе, його чоботи аж лискотіли від багна. — Що тут у вас сталося?

— А що може у нас статися? — спитала жінка й повернула бездумне з пап’є-маше обличчя. — Сидимо й розмовляємо. Про тебе.

— Про мене? — спитав він насторожено.

— Ну так, — сказала жінка. — Про те, що ти стільки років ходиш на полювання, проте ні разу нічого не вполював. Про те, що ти змінився останнім часом і навіть не ревнуєш мене до Михайла… Про те, що з тобою щось відбувається останнім часом. Скажи, що з тобою відбувається?

Довкола вогнища стояв розріджений ранок, хитка синя сутінь, у якій повільно народжувалося світло дня. Макс подивився на гладінь води, що там далі розстелялася в досить широке озерне плесо, вода була сталевої барви.

— Не знаю, — сказав він. — Живу в якомусь лихому передчутті.

— Передчутті чого? — спитав Михайло. Він, певне, змерз, бо тяг до вогню руки, і вони, облиті жовтим світлом, були ніби протези.

— Передчутті кінця. — Макс задумався, все так само нерушно дивлячись на сталеву гладінь озера, там мигало крильми двоє білих чайок. — Можливо, передчуття кінця світу, а може, якоїсь зради чи, може, безповоротної втрати — не знаю. Нічого не знаю, а передчуття є.

— Гадаєш, що я зраджую тебе? — сказала жінка. — Ти здоровий, Максе?

— Не знаю, — відповів він. — А хіба це неправда?

— Що неправда?

— Ну, а те, що як тільки я пішов… Ну, коли ви вирішили, що саме мені йти на полювання… Ну, ви самі знаєте…

— По-моєму, це ти повів нас на полювання, ще й настоював, схаменися, Максе! — сказала жінка.

— Так, — сказав він. — Хочу зловити вас на гарячому.

— А зловиш, то що?

— Не знаю, — змучено всміхнувся він. — Ніколи про те не думав… Не знаю… Але, по-моєму, буде щось страшне.

— Ти вб’ш нас? — спитала спокійно жінка.

— Не знаю, — відповів він приречено. — Можливо, що й так… Але я не впевнений.

Тоді вони засміялися. Не так, як це сміються нормальні, здорові люди, а як сміються манекени, — мертвими усмішками й мертвими очима.

— Це було б страшно, коли б я не знала тебе, —