Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Він не­на­ви­дить її. Не­на­ви­дить все, що йо­му зда­ва­ло­ся на ній ліпше і тон­ше; не­на­ви­дить, бо відчу­ває, що в неї є «ра­са» і що їх ділить степінь чис­то­ти.

- За чо­ти­ри неділі відбу­деться на­ше вінчан­ня, - го­во­рив далі з огид­ною пи­хою. - Я й їздив то­му в рідні сто­ро­ни, що­би по­ла­го­ди­ти там де­які спра­ви.

- А пан­на Марія?

- Що ж?

- Вона пе­ре­се­литься до вас?

Він за­чу­ду­вав­ся:

- Чому до ме­не?

- Отже, ні?

- Я не ба­чу най­мен­шої при­чи­ни до то­го…

- Я ду­ма­ла, бо ви обіцю­ва­ли їй те так час­то.

Він засміявся на­си­лу.

- Це бу­ла ро­ман­ти­ка. Сла­ва бо­гу, я її вже поз­був­ся.

- Ви вже стільки поз­бу­ли­ся!… - Во­на ка­же це якось ми­мо­хо­дом, бай­ду­же, все ж та­ки з яки­мось не­замітним, розд­раз­ню­ючим усміхом.

Він скипів.

Вона ко­рить йо­го і б'є в самі най­враз­ливіші місця. Во­на йо­го знає, йо­го, кот­ро­го деінде цінять так ви­со­ко… Од­нак хто во­на та­ка, то­та за­ро­зуміла кре­ату­ра? [143] Чим во­на ви­ща від йо­го, що так ки­дає йо­му по­гор­дою в очі?

- Я вже не од­но­го поз­був­ся, - про­мо­вив він, - але ви по­ми­ляєте­ся, ду­ма­ючи, що в ме­не не ос­та­ло­ся ще до­волі си­ли.

- Ви справді спосібні…

І з якою інто­нацією ви­мов­ля­ла знов ті сло­ва, чи не іронічно? В нім збу­ри­ло­ся все нут­ро. Він піднісся з сво­го місця. Обоє гляділи на се­бе па­ла­ючи­ми очи­ма.

- Чого ви влас­ти­во від ме­не хо­че­те? - спи­тав він.

- Чого ж би я мог­ла від вас хотіти?

- Чому зне­ва­жаєте ме­не?

- Хіба я зне­ва­жаю?

Він тро­хи не ка­зиться від сих слів.

- Я відчу­ваю, що я у ва­ших очах упав, або ні, гірше ще. Я у ва­ших очах без­чес­ний і зрад­ник. Я у ва­ших очах чо­ловік, що зап­ро­дує і дру­гих; на ва­шу дум­ку, я, пев­но, і негідний но­си­ти ім'я «муж»! Що ви собі влас­ти­во ду­маєте?

Вона мов­ча­ла і не ру­ша­ла­ся з місця. Сто­яла опер­та спи­ною до стіни, зміне­на, і підве­ла ли­ше тро­хи ви­ще го­ло­ву, щоб її та­кож опісля спер­ти до стіни.

- Що ви собі ду­маєте? Пи­та­юся ще раз!

- Тепер я ду­маю, що най­кра­щою ілюзією в моїм житті бу­ли ви для ме­не. Він витріщив очі на неї.

- Що? Ілюзією? Дя­кую!

- Ілюзією, кот­ру я, впрочім, бо­гот­во­ри­ла. Те­пер мені жаль.

Він усміхнув­ся цинічно.

- Страшно жаль. - Во­на го­во­ри­ла, усміха­ючись сла­бо, а її ве­ликі очі блу­ка­ли безцільно по­над йо­го го­ло­ву. - Не ду­май­те, що я жа­лую за лю­бов'ю, кот­рою я вас ко­лись лю­би­ла. Я навіть пе­ре­ко­на­на, що вас не лю­бив ніхто так, як я, і, мо­же, й не бу­де так лю­би­ти. - І під час тих слів пок­ри­ла смер­тельна блідість її ли­це. - Мені лиш жаль, що ви ме­не не ро­зуміли! З хви­ли­ни, в котрій ми пер­ший раз розс­та­ли­ся, по­ча­ли ви ме­не не ро­зуміти. Дру­гий раз ви ме­не вже не ро­зуміли.

- Другий раз я бла­гав вас іти зо мною! - бо­ро­нив­ся він. - А ви відопх­ну­ли ме­не від се­бе. Я був вам за­ма­ло­важ­ний. Ва­ша ша­ле­на гордість і хо­роб­ли­ва уява ба­жа­ла собі бог знає чо­го; тим ча­сом я був лиш зви­чай­ний чо­ловік і хотів діли­ти з ва­ми свою до­лю, чи як ви то там наз­ва­ли: бу­ден­не щас­тя.

- Правда, - відповіла во­на, - я не хотіла по­да­ти вам ру­ки до та­ко­го щас­тя, бо я віри­ла в вас, т. є., уяв­ля­ла собі, що ви му­си­те роз­ви­ну­ти­ся в кра­щу, сильнішу істо­ту; в та­ку, до кот­рої і я, і другі мог­ли би мо­ли­ти­ся. Я чу­ла вже тоді, що без то­го не змог­ла би бу­ти для вас тим, чим я хотіла в гли­бині душі своєї ста­ти­ся вам. Чи я ба­жа­ла чо­гось справді неп­ри­род­но­го? В моїх очах чо­ловік щось дійсно бо­жеське, хоч - як ви раз ка­за­ли - він має своє коріння в землі. Він мо­же роз­ви­ну­ти­ся в пре­гар­ний цвіт, але до то­го тре­ба волі, тре­ба бор­би і відре­чен­ня! Відмо­вив­ши вам, я не хотіла, щоб ви пішли і ста­ли впе­ред «ве­ли­ким па­ном». О ні! Я ба­жа­ла лиш, щоб ви ста­ли мо­рально свобідним муж­чи­ною, а не най­ми­том своїх страс­тей. Я хотіла пе­ред ва­ми ко­ри­ти­ся без крас­ки на лиці. То­го хотіла я. Та тут я, ма­буть, по­ми­ли­ла­ся. Ми не по­ро­зуміли­ся. Ви ка­за­ли мені, що в ме­не не­ма змис­лу для дійсно­го жит­тя; впрочім (во­на усміхну­ла­ся гірко), мо­же й не­ма!

- Навіть по­са­да ком­паньйон­ки бу­ла вам миліша, ніж за­мужнє жит­тя зі мною! - го­во­рив він трем­тя­чим, зво­ру­ше­ним го­ло­сом.

- Я ба­жа­ла за­кош­ту­ва­ти хліба, за­роб­ле­но­го влас­ни­ми ру­ка­ми! - відповіла во­на. - Я хотіла пізна­ти, що то та­ке свобідна во­ля. Я не жа­лую то­го, хоч я не бу­ла би пішла, як­би жи­ла моя ма­ти або отець; але я й не пішла з бу­ти, ви це знаєте. Мені по­ка­за­ли двері, то­му що я не хотіла відда­ва­ти­ся за Лор­де­на, - чи, мо­же, бу­ло мені підда­ти­ся? Ах, Оря­дин, я не бо­юся го­ло­ду і хо­ло­ду, бо я не бо­юся і смерті, Впрочім, я чу­ла в собі си­лу і то­му пішла; чи то бу­ло неп­ра­ве?

- Ви ви­ма­гаєте від чо­ловіка за­ба­га­то! - ска­зав він - Не звер­таєте ува­ги на вплив йо­го обс­та­вин; в тім ви по­ми­ляєте­ся… і то­му…

- Я, Оря­дин, я? - пе­ре­би­ла во­на йо­му і розсміяла­ся. - О, я вірю у вплив обс­та­вин, в те, що во­ни фор­му­ють наші дум­ки і си­ли, але я вірю і в те, що в чо­ловіці суть і відмінні чер­ти, котрі опи­ра­ються обс­та­ви­нам і опа­но­ву­ють їх. Вас ма­ла я за та­ко­го чо­ловіка, що не підпа­дає бу­ден­ним прик­ме­там, що бо­реться з убійчи­ми, приг­не­та­ючи­ми обс­та­ви­на­ми до­ти, до­ки не ста­нуть підвлад­ни­ми йо­му! - і в тім я по­ми­ли­ла­ся! - А ко­ли він мов­чав, го­во­ри­ла во­на далі: - Скажіть, як мені жи­ти в те­перішніх обс­та­ви­нах, щоб моє жит­тя ста­ло подібне до жит­тя вдо­во­ле­них, або ні, - за­ки­ну­ла живіше, - скажіть мені рад­ше, яку роль на­да­ли ви ук­раїнкам або й мені, напр., нині, за­яв­ля­ючи мені свої за­ру­чи­ни з полькою?

- Роль вам? - про­мо­вив він, зчу­до­ва­ний.

- Так; на вашій ук­раїнській шахівниці…

Хвилину ди­вив­ся він без­мов­но на На­тал­ку. Опісля заг­рав який­сь ли­хий усміх на йо­го ус­тах і, шу­ка­ючи очи­ма за шап­кою, обізвав­ся:

- А,