Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

Вона ди­ви­ла­ся на йо­го своїми ве­ли­ки­ми очи­ма, що на її блідім лиці те­пер аж горіли, - і не­на­че ли­ну­ла дум­ка­ми дальше, як він ба­жав…

- Отже, це моя про­ви­на! - про­мо­ви­ла гірко. - Це то­та не­ду­га, зад­ля кот­рої прий­шло­ся мені стільки терпіти, проклін, що спо­га­нив мені вже жит­тя до­ма і пігнав між чужі лю­ди! Га­разд! - до­да­ла з яко­юсь ве­се­лою гордістю. - Я бу­ду її наслідки зно­си­ти. Був­ши ди­ти­ною, я ба­жа­ла летіти че­рез мо­ре в по­луд­неві краї, кот­рих кра­су уяв­ля­ла собі моя фан­тазія в ти­сяч­них бар­вах. А вирісши, я ба­жа­ла, щоб ми ста­ли інтелігент­ним на­ро­дом, свобідним, не­по­бо­ри­мим в своїй мо­ральній силі, щоб дійшли та­кож до «по­луд­ня». Ро­зуміється, кож­да і кож­да оди­ни­ця (ду­ма­ла я собі) му­си­ла би ста­ли­ти свої си­ли, пе­ре­ма­га­ти і се­бе, що­би ро­зуміти жит­тя па­ну­юче, і бри­ди­ла­ся прик­ме­та­ми невільни­чи­ми. Об тім ма­ри­ла я час­то. Це бу­ла і є ще моя хи­ба. Ко­ли моя уява ся­га­ла по­за гра­ниці мож­ли­вості, то в тім, мо­же, не її ви­на, то судіть ме­не, Оря­дин, судіть і ви! Ви знаєте ціле моє жит­тя! - Ска­зав­ши це, за­тя­ла зу­би, бо її да­ви­ло щось в горлі, мов корч.

Але він не міг її су­ди­ти.

Він не міг опер­ти­ся цілком впли­вові її по­ри­ва­ючої істо­ти, впли­вові її слів, що во­на йо­го так ду­же лю­би­ла. Та­ко­го зізнан­ня не надіявся він ніко­ли. Він ду­мав, що во­на за­ку­тається в ура­же­ну гордість і що ціла сце­на відбу­деться хо­лод­но кілько­ма сло­ва­ми, гра­ту­ляцією, і він зірве всі тоті не­ясні відно­си­ни, що нак­ла­да­ли на йо­го якісь обов'язки і тяжіли на нім не раз так ду­же. Чо­му? Він сам не знав. Тим ча­сом він зво­ру­шив­ся сам, пе­ре­ко­ну­ючись, що во­на йо­му не бай­ду­жа, що не бу­ла йо­му та­кою, хоч як вмов­ляв в се­бе час­то, що не об­хо­дить йо­го нічо і що не лю­бить її. Але що ж! Він му­сить з нею зірва­ти. Це бу­ло би не­ро­зум­но да­ти за­па­ну­ва­ти од­но­му чут­тю над цілою своєю бу­дучністю і то са­ме те­пер, ко­ли все скла­ло­ся для нього так лег­ким спо­со­бом і так гар­но. Там­та лю­би­ла йо­го, ма­ла пре­гар­ний маєток і бу­ла та­ка са­ма доб­ра лю­ди­на, як ця, хоч оця при­ко­ву­ва­ла йо­го яко­юсь чуд­ною си­лою до се­бе. Та ба! Він не хо­че більше ба­ви­ти­ся чут­тя­ми, во­на йо­му ще не­дав­но зав­да­ла до­волі го­ря і прик­рос­тей з тою ша­ле­ною ру­мун­кою, а те­пер по­чи­на­ти знов на­но­во? Він бу­де щас­ли­вий і з там­тою, хоч і не лю­бить її; він пе­ре­ко­нав­ся, що щас­тя ста­но­вить щось інше, як са­ма лю­бов, то­му - впе­ред!

Він ста­нув пе­ред нею, гар­ний, ви­со­кий, на вид спокійний і прос­тяг до неї ру­ку.

- Я зво­ру­шив вас, - ска­зав не­пев­ним го­ло­сом, - хоч і не ба­жав то­го ніко­ли, я не є ваш во­рог, я пе­ре­ко­на­ний, що в та­ких лю­дей, як ви, є до­волі си­ли, щоб знес­ти кож­ду стра­ту в житті і кож­дий удар, хоч би і най­тяж­чий.

Вона ки­ну­ла на йо­го гор­дим, не­довірчи­вим пог­ля­дом, і її чо­ло зах­ма­ри­ло­ся.

- Найтяжчі стра­ти в житті пе­ре­боліла я вже; а то стра­ту ро­дичів і ба­буні. Те, що нас­ту­пи­ло потім, або що мо­же ще нас­ту­пи­ти, не в силі зав­да­ти мені більше го­ря, як зав­да­ло це. Впрочім… дя­кую вам за ва­шу гос­ти­ну і за всі но­вин­ки і - гра­ту­люю вам!

Він скло­нив­ся низько, аж над­то низько - і пішов.

Така са­ма ти­ши­на, як пер­ше.

Вона опер­ла­ся од­ним коліном до со­фи, а ру­ка­ми зас­ло­не­не ли­це втис­ну­ла у по­душ­ки.

Так, це прав­да, що по­то­нув і про­пав! Во­на не ду­має над нічим яс­но; їй здається так, мов­би хто прий­шов і уда­рив її по го­лові довб­нею, а во­на, хоч за­го­лом­ше­на, відчу­ває цей удар. Але ні, їй влас­ти­во не так здається. В ній збу­ди­ло­ся прецінь стільки го­лосів, зовсім так, мов­би в її серці ожив рій бджіл; шу­кав ви­хо­ду і не міг йо­го най­ти, а во­на або уда­виться, або ог­лух­не…

Вона вмов­ляє в се­бе, що все те пе­ре­ми­не, си­лується згірдли­во усміхну­ти­ся і від ча­су до ча­су шеп­та­ють її ус­та май­же несвідо­мо: «Мар­ко! Мар­ко!» Її му­чить жа­до­ба ви­ко­на­ти щось подібне то­го, як сісти на ди­ко­го ко­ня і пус­ти­ти йо­му свобідно по­во­ди, щоб пом­чав­ся ска­же­ним ле­том і за­топ­тав всі ті підлі, са­мо­любні, брех­ливі кре­ату­ри, со­бак тих! Або ки­ну­ти­ся в чо­вен в бур­ливі хвилі… і ре­го­та­ти­ся!

Або, мо­же, ще інше? Мо­же.

Може, по­то­ну­ти ду­шею в то­ни і виг­ра­ти то, що її так страш­но да­вить? Так, виг­ра­ти, од­нак не лиш для се­бе! Для всіх, що ма­ють сер­це і слух… Та ба! Гра­ти!…

Так опер­та ле­жить во­на дов­го…

Відтак про­ход­жується по кімнаті. При­не­сені ним лис­ти впа­да­ють їй аж по довгім часі в очі. Во­на ся­гає впе­ред за лис­том від тітки. Май­же не ро­зуміє, що чи­тає, і ли­ше при кінці пи­сані сло­ва вра­жа­ють її. «Ти ду­маєш над бог знає чим, На­тал­ко, а не зас­та­но­виш­ся над тим, що твої ро­ки не сто­ять. Ле­ноч­ка май­же цілий рік мо­лод­ша від те­бе, а має вже дві до­неч­ки, а третє в до­розі…» Во­на ки­ну­ла від се­бе лист, не­мов в її ру­ках опи­ни­ло­ся щось гид­ке, і вхо­пи­ла за дру­гим письмом від пан­ни Марії. «Я та­ка вдо­во­ле­на, - пи­са­ла во­на між іншим, - що з Ва­си­лем скла­ло­ся все так щас­ли­во. Бог доб­рий, до­поміг йо­му до доб­рої волі. Я бо­яла­ся за йо­го, те­пер сповіда­юся пе­ред ва­ми од­вер­то. Він прист­рас­ний і змінчи­вий ха­рак­тер, хоч у йо­го сер­це зо­ло­те і чувст­во гли­бо­ке, а ро­зум ост­рий. І Маєвський з нього вдо­во­ле­ний. Ка­же, що пер­ший муд­рий учи­нок Ва­си­ля - то цей, що же­ниться так пиш­но, і то­му прос­тить йо­му всі йо­го прочі «дур­ниці». Зо­ня го­мо­нить на йо­го, як зви­чай­но, і ка­же, що во­на бу­ла би воліла, щоб він же­нив­ся з ким іншим і не шу­кав пе­ре­дусім маєтку. Але во­на все та­ка, як бу­ла давніше. Я лиш не ро­зумію, чо­му ва­ша тітка і вуй­ко при­ня­ли так див­но звістку про йо­го за­ру­чи­ни. З тітки мені не див­но: во­на має пре­тензії до кож­до­го мо­ло­до­го чо­ловіка і за­суд­жує кож­до­го бе­зог­ляд­но, що не звер­тає ува­ги на її доньку; але ваш вуй­ко, На­тал­ко, той спокійний, доб­рий чо­ловік, він засміявся так злоб­но на вістку про за­ру­чи­ни Ва­си­ля, що я то­го сміху