Читати книгу - "О, мій Бос, Ірен Васильєва"

Майкл

Чоловік не міг відірвати погляду, від мирно сплячого малюка. Крихітка, так довірливо до нього притулившись, посмоктуючи пальчик спав у нього на руках.

– Син. Мій син.

Він гордо крокував кімнатою, похитуючи свій скарб. Вже зараз достеменно знав, що нікому не дозволить образити його дитину. Нікому не образить такий цінний дар, що подарувала йому кохана жінка.

Чоловік глянув на втомлену дружину. Таку рідну та кохану. Ще зовсім недавно він міг усе це втратити. Втратити за своєю дурістю. Міг пропустити перші хвилини життя своєї дитини. Міг втратити кохану жінку і не дізнатися, як це добре, коли тебе оточують любов'ю і турботою.

Як приємно повертатися з роботи не в порожню квартиру, а туди, де на тебе вже чекають і тепло зустрічають. Не в холодні стіни, а додому. Де смачно пахне. Де кохана жінка. Де тепло та затишно. І тепер він чудово усвідомив, що його квартира нарешті перетворилася на дім.

Він навіть не розумів, від чого так довго тікав. І зараз, згадуючи все, що сталося як страшний сон, дякував вищим силам, що вчасно вправили йому мізки. І не дали втратити своє щастя. Адже саме так воно й було. Він був за крок від неминучого.

Малюк поворухнувся, і Майкл відволікся від своїх роздумів і посміхнувся синочку, що прокинувся.

- Привіт. - Він тихо прошепотів малюкові. Той дивився на нього своїми крихітними очима. - Привіт синку. Я твій татко.

Майкл шепотів дитині, продовжуючи похитувати його.

- Давай ми з тобою трохи погуляємо і дамо нашій матусі ще трохи відпочити. Їй треба набиратися сил. Щоб якомога швидше повернутися додому.

Майкл акуратно торкнувся губами ручки малюка. Такий маленький. Такий рідний.

- А коли наша матуся набереться сил, ми з тобою поїдемо додому облаштовуватися на новому місці. Тобі сподобається кімната, яку ми тобі приготували.

Майкл продовжував шепотіти дитині, похитуючи того притиснувши до грудей. Зараз йому було на все начхати. На все, що було поза стін цієї палати. На фірму, на матір, яка своїми вчинками лише проблеми приносила йому. Репортери, які не відходили від лікарняних стін, намагаючись з'ясувати хоч якусь інформацію, щоб перекрутити та роздмухати її.

Усі хочуть наживи. І їх не цікавлять почуття інших людей. Їх навіть не зупиняє той факт, що вони заради новин, рвуться в палату крихітки, що тільки що народився. Дитини, яка тільки з'явилася на цьому світі, яка потребує ласки та піклування рідних їй людей. А не пильної уваги сторонніх очей.

Він подумки давав клятву, що нікому не дозволить образити його сім'ю. І те, що він знайшов саме сім'ю, Майкл не сумнівався.

Соня

- Соня ти як тут так швидко виявилася?

Моніка витріщила зляканий погляд на подругу. Та була точно не в собі. Очі каламутні. Зіниці величезні. Бурмотала собі під ніс якісь лайки і звинувачувала у всіх її бідах Елізабет.

- Соня зупинись. Тобі туди не можна. Тобі треба заспокоїтись.

Дівчина різко зупинилася. При цьому мало не втративши рівновагу. Вона дивилася невидячим поглядом у бік своєї подруги, але здавалося немов вона нікого не бачить перед собою. Наче намагаючись зрозуміти хто перед нею стоїть.

– Ти.

Соня сердито засміялася. Вона підійшла ближче,  до переляканої дівчини. Нарешті впізнавши подругу.

– Думаю свою помсту треба починати саме з тебе. Ти ніколи не підтримувала мене в моєму плані по завоюванні Майклом.

Соня знову хитнулася.

- Не здивуюся, якщо з'ясуеться, що саме ти допомагала цій суці уникнути все те, що я так старанно для неї планувала.

- Соня я ніколи б тебе не зрадила…

- Замовкни. І не кричи так голосно.

Соня скривилася.

- Але я не…

Домовити вона не встигла. Соня різко розвернулась і направивши пістолет на перелякану подругу, стукнула її рукояттю по голові. Та, не встигнувши і скрикнути, знепритомніла від удару. З'їхавши по стіні, звалилася на підлогу.

Соня подивилася на дівчину, що лежала на підлозі. І задоволено усміхнулася.

- Ось і добре. А то від твоїх криків у мене голова розболілася.

Вона штовхнула ногою тіло, що лежало на підлозі.

– Радій, що ти не займаєш перше місце всписку моїх справ на сьогодні. Живи, поки що.

Переступивши через Моніку, продовжила свій початковий шлях.

Лікарня була переповнена людьми. Скрізь снували лікарі, медперсонал. Та ще й всюдисущі репортери змушували частіше озиратися.

Та переконуватися, що її ніхто не знімає на камеру. Такого повороту подій їй точно не треба.

Дорогою до потрібної палати, їй часто доводилося міняти шлях і обходити або ховатися в інших палатах. Така затримка могла призвести до того, що її швидко могли помітити та розкрити її план. А відступати вона вочевидь не планувала.

І це ще більше злило. І водночас надавало сил.