Читати книгу - "Жарт"

як Ярослав підвівся зі стільця; відкинувши голову назад, притуляючи, всупереч усім правилам, скрипку низько до грудей і весь час граючи, він ходив туди й сюди; ми з другою скрипкою теж раз по разу вставали зі стільців, особливо тоді, коли нам хотілося надати якомога дужчого поривання імпровізації. У ці хвилини, що потребували фантазії, точності і глибокого порозуміння, Ярослав ставав душею нашого оркестру, і я захоплювався тим блискучим музикою, який жив у цьому велетові, який теж (і перед усіма іншими) був поміж цінностями мого спустошеного життя; його забрали в мене, а я (на превелику мою ганьбу і сором) дозволив його забрати, хоч він був, може, найвірнішим, найдовірливішим і найневиннішим моїм другом.

Тим часом публіка трохи змінилася: до садка, де сиділо не так і багато людей, що з неослабною увагою слухали наш концерт, вдерлася ціла юрма парубків і дівчат, які позаймали вільні місця й почали (надриваючи горлянки) замовляти то пива, то вина і (мірою того, як зростала кількість випитого) дедалі гучніше намагалися виказати несамовиту потребу, щоб їх побачили, почули і визнали. Атмосфера почала швидко мінятися, стала галаслива і метушлива (парубки вешталися поміж столами, перегукувалися й тягли за собою подруг), аж я мимохіть став помічати, що раз у раз відриваюся від гри і поглядаю в сад, з неприхованою ворожістю зиркаючи на обличчя тієї молоді. Дивлячись на ті голови з довгими чупринами, що несамовито плювалися довгими цівками слини і словами, я відчув, як у мені знову зринає давня ненависть до незрілого віку, і враження було таке, наче бачу я тільки акторів, які понапинали маски, що мали вдавати дурнувату мужність і зарозумілу брутальність; та й навіть пом’якшувальною обставиною не міг я припустити можливої присутності під тими масками інших (більш олюднених) облич, бо весь жах полягав якраз у тому, що лиця під масками були несамовито віддані варварству і вульгарності тих личин.

Либонь, Ярослав теж відчував щось подібне, бо раптом опустив скрипку і сказав нам, що не відчуває ніякого задоволення, граючи перед такою аудиторією. Сказав, що треба піти звідси, податися в поля, побратися стежиною, як ото колись бувало; погода зараз гарна, ось-ось почне сутеніти, вечір буде теплий, у небі зорі, можна зупинитися десь біля куща шипшини і грати тільки для самих себе, для власного задоволення, як ото колись бувало; а то ми взяли звичку (дурнувату, до речі) грати тільки на різних заходах, а це вже починає набридати.

Спершу всі майже із захватом пристали на ту пропозицію, адже й самі відчували, що їхнє замилування музикою потребувало інтимнішої атмосфери, але контрабасист (інспектор із відділу культури) заявив, що за домовленістю ми повинні грати до дев’ятої вечора, товариші з району і дирекція ресторану розраховують на нас, так було заплановано, тож мусимо виконати це завдання, адже ми зобов’язалися, а то порушиться святкування; на природі можна буде зіграти іншого разу.

Тут засвітилися лампи, що теліпалися на дротах, напнутих від дерева до дерева; ще не смеркло, насилу почало сутеніти, і ті лампи, нічого не осяваючи, висіли в сірявому просторі, неначе великі застиглі сльози, білі сльози, які неможливо втерти, сльози, які не можуть скотитися; якась незбагненна бентега раптом охопила нас усіх, і її неможливо було подолати. Ярослав іще сказав (цього разу майже благально), що він більше не може, що хоче податися в поля, до куща шипшини, хоче грати задля власної втіхи, але потім махнув рукою, притулив скрипку до грудей і грав далі.

Не звертаючи вже уваги на публіку, ми грали тепер набагато зосередженіше, ніж на початку; що зухваліша і брутальніша ставала обстановка в саду, що дужче оточувала нас галаслива байдужість публіки, обертаючи покинутим острівцем, то сильніше почували ми ту бентегу, то глибше поринали самі в себе, граючи радше для себе самих, ніж для інших, забуваючи про інших, музика була тепер захисною обслоною, де ми почувалися поміж галасливими пияками, наче у скляній комірці, що висіла в глибині холодних вод.

«Якби гори були із паперу, якби води чорнилом стали, якби зорі зробилися перами, якби про милу мою всі на світі писали — все одно про кохання моє не сказали б», — співав Ярослав, не відриваючи скрипки від грудей, і я почувався щасливим у тих піснях (у скляній комірці тих пісень), де печаль — не дрібниця, де сміх — не насмішка, де любов — не сміховина, де ненависть — не боязнь, де люблять душею і тілом (авжеж, Люціє, душею й тілом), де від щастя танцюють, а з розпуки стрибають у Дунай, а отже, кохання там — це кохання, біль — це біль, а цінності ще не стали пусткою; і тоді мені здалося, ніби в цих піснях моя первина, ніби з них я взяв початок, ніби там моя домівка, яку я зрадив, але від того вона тим більше моя домівка (адже найглибша скарга лине від зрадженої домівки), й водночас я збагнув, що моя домівка не від цього світу (але що ж то за домівка, якщо вона не від цього світу?), що всі наші пісні — тільки спогад, монумент, збереження в пам’яті того, чого вже не існує, і тоді я відчув, що долівка тієї домівки провалюється в мене під ногами і я, з кларнетом біля вуст, лечу в безодню років, століть, у бездонну глибочінь (де любов — це любов, де біль — це біль), і з подивом подумав собі, що моя домівка — оцей політ, оце спрагле, допитливе падіння, і тоді я віддався і йому, й усолоді мого запаморочення.

А потім я глянув на Ярослава, щоб побачити, чи тільки мене самого охопив цей захват, і помітив (лампа, що висіла на гілляці липи, осявала його обличчя), що він блідий, мов стіна; граючи на скрипці, він уже не співав, губи його були міцно стулені; його несміливі очі були ще дужче налякані; він уже хибив із нотами; рука, що тримала смичок, весь час ковзала вниз. Потім він перестав грати і впав на стілець; я присів коло нього на одне коліно і запитав: «Що з тобою?». Чолом його котився піт, він конвульсивно стискав ліве плече. «Болить, болить дуже», — сказав він. Решта учасників оркестру не помітила, що Ярославові недобре, і поринула у музичний транс без першої скрипки і кларнета; користуючись тим, що вони замовкли, цимбаліст знай вигравав на своєму інструменті в супроводі тільки другої скрипки і контрабаса. Я підійшов до другої скрипки (Ярослав представив його як лікаря)