Читати книгу - "Земля мертвих"

— У нього на роботі — я говорю про офіційну майстерню.

— Коли він вас відвів до другої майстерні, що на вулиці Адрієна Лесена?

— Мабуть… за півроку. Розповів, що експериментує з барвниками, проводить дослідження, які ніхто не повинен бачити.

— Ви повірили йому?

— І так, і ні. Він нібито сам виготовляв фарби, тестував хімічні суміші. Ще там стояла велика піч… Усе здавалося таким дивним.

— Вам було лячно?

— Зовсім ні. Ми ж спали разом уже давно.

Делаж зітхнув.

— Коли він вам сказав правду?

— Пізніше. Повідомив, що в ньому існують два художники. Той, якого я знаю, і… сам Ґойя.

— Що ви подумали тоді?

Студентка злегка усміхнулася. Гарячкування дівчини спало, і пташині риси її обличчя знову загострилися. Великий ніс, прозорий погляд додавали постаті водночас рішучості й мрійливості, винності та чистоти.

— Подумала, що це геніально.

Голова, мабуть, ледь стримався — очевидно, хотів просто вилаятися, а тоді продовжив:

— Ви розуміли, що він виготовляє підробки, які згодом продає? Що це шахрайські дії для отримання грошової вигоди?

— Він не описував це так.

— Я собі уявляю.

— Він не хотів просто писати в стилі Ґойї, а хотів створювати картини, що ніби прибули до нас із минулого. Казав… — Її голос затремтів. — Що він відкрив шпарину в просторово-часовому вимірі. — Вона закохано поглянула на нього. — Це було так захопливо.

— А головне — незаконно.

Юнона знизала плечима і втопила кристально чистий погляд в очах судді.

— Я вже чотири роки навчаюся в Академії мистецтв. Мені викладали малюнок, живопис, скульптуру. Я проходила стажування, працювала помічницею відомих художників. Але ніколи не навчилася стільком корисним речам, як за кілька місяців роботи із Собєскі. З ним я збагнула… саму суть живопису.

Усі уважно її слухали. Характер злочину змінився і вплинув на ставлення людей у залі: допитливі й балакучі підглядачі перетворилися на побожних і притихлих прихильників.

— Згадаймо ніч, яка нас більше цікавить, — провадив далі Делаж. — Що саме ви робили для Собєскі в ті години?

— Ми тримали картину в печі. Філіпп вигадав техніку, що дозволяє за кілька годин висушити полотно до стану кількасотрічної давнини. Але треба постійно спостерігати за картиною, перевіряти, чи вона не псується… Ось так і минула ніч.

— Ви усвідомлюєте, що ваше зізнання допровадить вас до в’язниці?

— Так.

— Що ви хотіли б додати?

Юнона випростувалася — ніби Жанна д’Арк, героїня й водночас офірниця, горда й переможена.

— Ні про що не шкодую, — вигукнула бундючно.

Корсо вже чекав на оплески, але голова зненацька всіх перервав:

— Зважаючи на те, що з’явилися нові деталі та виникла потреба перегляду фактів, про які згадувалося, а також на те, що потрібно виконати дослідження й фаховий аналіз для перевірки тверджень свідків і обвинуваченого, суд просить провести додаткове розслідування і доручає це завдання Центральному управлінню з питань боротьби з незаконною торгівлею культурними цінностями. Суд відновить роботу стосовно згаданої справи 22 листопада 2017 року.

Уже під час останніх слів голови зчинився страшний ґвалт. Судді мовчки повставали з місць, присяжні розгублено перезиралися, а в обвинувачів підкошувалися коліна.

А найцікавіше відбувалося справа: Клаудія Мюллер приклала долоню до скла кабіни Собєскі, а той приклав свою з іншого боку. Так поводяться всі закохані в приймальні. Тож вони були спільниками.

Корсо покірно рушив з натовпом до виходу в коридор. Журналісти перебували в стані надмірної, близької до трансу збудженості. Оператори силувалися зняти адвоката або свідка. Радіожурналісти наосліп протягували мікрофони. Репортери-криміналісти кудись телефонували, зігнувшись навпіл, наче хтось щойно зацідив їм у печінку.

Копу пощастило видертися з юрми, і він кинувся до заднього виходу з Палацу Правосуддя. Його розбили вщент, але він однаково хотів бачити Клаудію, бо вже змирився з поразкою і своєю ницістю.

— Корсо…

Він обернувся. Вона стояла біля колони й спокійно палила. На ній досі висіла чорно-біла мантія, яка ляскала на вітрі, мов піратський стяг.

— Гарний з тебе слідчий, Корсо, ніхто в цьому не сумнівається. Але як воно було насправді — збагнути не зумів. Собєскі — геній, а ти… Лише простий поліціянт.

73

Корсо вже наближався до своєї автівки, коли біля площі Дофіна його знову погукали. Він обернувся і впізнав Рожмона, генерального адвоката. Той був у світлому костюмі.

— Ходімо.

Прозвучало не як запрошення, а як наказ. Чверть години потому вони зайшли до паба «Бальзар», що на вулиці Шкіл у кварталі Сорбонни. Знову броварня. Знову обстановка в бежевих тонах. Знову війнуло ностальгією за колишніми часами, але якими саме?

Ружмон підвів його до столика в дальшому залі. На них чекали три змовники. Суддя Тюреж (той, що колись попереджав: «Вона з нас зробить відбивну») усміхнувся: місію виконано, міс Мюллер… Двох інших він насилу впізнав у звичному одязі. Адвокат позивачів, метр Софі Злітан, у білій літній сукні була схожою на порцеляновий чайник з позолоченою кришкою. Наче ожилий предмет з опери-балету Равеля «Дитя і чари». У глибині окремої кабінки — Його Величність пан Голова Суду, Мішель Делаж власною персоною. У рожевій сорочці з короткими рукавами він тепер скидався на директора провінційної торгової фірми.

Отакої, майнуло в голові у Корсо. Досить лише забрати мармурове тло та зняти суддівські горностаєві мантії — і побачимо купку переляканих добродіїв, що трясуться над своєю репутацію і розміром державної пенсії.

— Будь ласка, панове, — наказав Делаж, — вимкніть мобільні телефони й покладіть їх на стіл.

Корсо мало не розсміявся: ну справжній заколот.

— Наші наступні дії? — спитав, ні до кого безпосередньо не звертаючись.

Знявши мантію, він відкинув і пиху.

— Ви самі сказали наприкінці засідання, — проказав Тюреж. — Потрібно поновити розслідування, зробити додаток, замовити експертизу Pinturas rojas…

— Але наш процес не стосується підробок, — докинув Ружмон.

— Наш процес стосується вбивці, який виявився фальсифікатором, — перервав його суддя. — Передусім слід перевірити, чи це правда.

Софі Злітан засовалася в кріслі. Випари парфумів, наче невидимі ельфи, запурхали навколо стола.

— Співпрацюватимемо з Іспанією?

Міжнародні процеси — страшний сон для будь-якого юриста: кілограми писанини, час, що тягнеться нескінченно, як у паралельному світі, карантин на митниці щоразу, коли треба з кимось поговорити або оформити документи.

— Необов’язково, — відповів Тюреж. — Якщо ЦУКЦ[100] вдасться вмовити Фонд Чапі позичити картини, вони зможуть провести всі аналізи у Франції.