Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

Мій критерій існування європейської національної ідентичності — це існування європейської футбольної збірної чи спільного європейського представництва на Олімпійських іграх. Не сподіваюся до цього дожити.

Але зауваж, цю ідею дуже успішно приватизували. Останніми роками лондонський футбольний клуб «Арсенал» невпинно перемагав у британських і європейських чемпіонатах, показуючи просто-таки неперевершену гру: така цілковито європейська команда. У якийсь момент там не було жодного англійця. До складу входили, крім незмінних бразильців, найбільші таланти з усієї Європи. Цим можна оперувати на якомусь національному рівні, але не на наднаціональному.

Можна набрати бразильців, італійців, українців — і створити англійську футбольну команду. Але європейської команди зі жменьки англійців не вийде.

Там цікава плутанина — у національному мисленні англійців. Клуби купують-продають ще активніше, ніж навіть типові бейсбольні клуби у США, а водночас є романтизована ностальгія за часами, коли в команді грали одинадцятеро хлопців на прізвище Сміт.

Сучасні англійські футбольні клуби — щось таке, як замки у глушині півтора століття тому. Заробив купу грошей десь у Росії — купуєш собі такий, аби підняти самооцінку.

Але тут є відмінність між Америкою і Європою. На рівні міських команд усе однаково. Клацнув пальцями — і створив бейсбольну команду, а американці її завзято підтримуватимуть, хоч там будуть гравці з Домініканської Республіки, Еквадору й Венесуели. Але в будь-яких міжнародних змаганнях Америку справді представлятимуть американці, і ніхто не скаже, що Техас чи Айдахо мають відправити на Олімпійські ігри власні команди.

З усіх країн, які досі бачать себе націями, Америка — найбільш винайдена. Тобто її дослівно створено з ініціативи групи інтелектуалів, які її описали, визначили, розсудили. Але парадоксально: завдяки цій винайденості Америка стає значно реальнішою для людей, які з нею ідентифікуються. Тим часом цілковита даність Франції чи Іспанії дає багатьом іспанцям чи французам змогу доволі рішуче й радикально відриватися від абстрактної ідентифікації з нацією чи державою — зовсім не втрачаючи відчуття власної ідентичності. Вони просто французи й іспанці. Їм не потрібен прапор. Їм не потрібна навіть національна мова, вони охоче спілкуватимуться англійською, якщо так зручніше.

Для англійця і, мабуть, ще більшою мірою для континентального європейця дуже дивний досвід — приїхати до Америки й побачити глибоку національну ідентифікацію навіть у найбільш ліберальних і космополітичних громадян: у Європі загалом нічого такого немає. Колись форми державної та національної ідентифікації були необхідною частиною громадського життя. Підводитись, як це робила моя мати, коли по телевізору виступає королева. Підводитися, коли в кінотеатрі звучить національний гімн, тощо. Тобто колись так було, але не вросло в суть конкретного громадянства, це просто традиція — як тартан у Шотландії. Це, можна сказати, винайдена традиція, яку сприймали як справжню. Американські ж традиції так глибоко вкорінилися, що вкрай важко виокремити їх із самої суті американськості. Тому цілком притомні американські громадяни можуть не на жарт розлютитися, коли хтось не віддає честь прапорові чи не співає гімну. Сучасна Європа не знає таких сентиментів.

Я досі намагаюся пробитись від національного до інтернаціонального. На початку ти казав про прагнення до універсалізму — так розумію, ти вважаєш його бажаним, хоч і не завжди доречним чи можливим. Тож я хотів запитати, чи існують якщо не цінності, то принаймні практики, експорт яких європейцям і американцям варто б обговорити.

Такою очевидною практикою є демократія. У зв’язку з цим доволі цікава війна в Іраку — на яку ти посилався, і ми до неї не раз поверталися. Бо війну в Іраку вів американський уряд, який і сам не був демократично легітимізованим: ніхто про це не згадує, однак це вагомий арґумент у контексті теорії війни чи кантіанської теорії війни. Зрештою, цього й слід чекати — що саме такий уряд, найімовірніше, візьме та й влізе в безглузді війни. Утім, водночас ця ж країна, США, підтримувала демократію в Україні, всерйоз сприймаючи київські екзит-поли — на відміну від своїх екзит-полів у Маямі: отак, виходить, американці й опинилися там, де ми тепер є.

Інтелектуальна діяльність трохи подібна на зваблення. Якщо напролом іти до мети, то майже напевно зазнаєш невдачі. Якщо хочеш робити внесок у світові історичні дискусії, то майже напевно зазнаєш невдачі, коли почнеш із внеску у світові історичні дискусії. Найважливіше — говорити про речі, які, так би мовити, мають світовий історичний резонанс, але на тому рівні, де можеш впливати. А тоді, якщо твій внесок у розмову сягає далі, стає частиною ширшої розмови або частиною розмов, які відбуваються деінде, — то хай так і тим краще.

Тож навряд чи інтелектуалам варто говорити про те, що світ потребує демократії чи що треба більше поважати права людини в усьому світі. Не те щоби такі твердження не відображають прагнень, просто вони або зовсім мало сприяють досягненню мети, або не додають розмові конкретності. Натомість якщо та сама людина покаже, що не так із демократією і демократичними країнами, вона закладе набагато надійнішу основу для доведення, що наша демократія — саме та, до наслідування якої слід закликати інших. Просто сказати, що ми демократія, або, мовляв, мене не цікавить наша демократія, але я хочу допомогти побудувати вашу, — це наразитися на відповідь: що ж, піди і розв’яжи проблеми власної демократії, а тоді, може, здобудеш міжнародну аудиторію. Тому, щоб стати інтернаціональними, спершу треба бути національними.

На що нині треба звернути увагу? Ми дійшли до закінчення дуже довгого циклу вдосконалення. Циклу, що почався наприкінці XVIII століття і попри все, що відтоді сталося, тривав, по суті, до 1990-х років: поступове розширення кола країн, чиї спільники були змушені прийняти щось на кшталт верховенства права. Як на мене, від 1960-х на це наклалися два інші, однак пов’язані процеси — розвитку економічної й особистої свободи. Ці пізніші процеси, які здаються спорідненими з першим, насправді потенційно йому загрожують.

Для мене нинішнє століття — це століття зростання непевності, яку почасти спричинила надмірна економічна свобода в певному вузькому сенсі, а також зміна клімату й непередбачувані держави. Ми як інтелектуали чи політичні філософи можемо опинитися в ситуації, коли нашим головним завданням буде не уявляти кращі світи, а думати, як запобігти гіршим. А це дещо особливий випадок, коли той інтелектуал, який змальовує картини ідеалізованих, відкритих до покращення ситуацій, — не завжди та людина, яку варто слухати.

Можливо, нам доведеться міркувати, як захистити усталені юридичні чи конституційні права, права людини, норми, свободи, інституції тощо. Не