Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

— Посунь мене трошки.

— Не хочу.

— Будь ласка, Ірис.

— Ш-ш-ш… І не чіпай мене.

У мені зароджується нерухома, нестерпно статична судома, там же, де й завжди — у сухожилках підйому ступні, вони стискаються зашморгом, біль починає душити мою щиколотку, ув’язнену бинтами в нерухомому стані, судома просувається сухожилками моїх знерухомлених ніг, моїм тілом, нездатним захиститися від болю, хоча досить було б одного маленького руху, який би ти могла дозволити і на який я нездатний, судома просувається, посилюється, стискаючи мені весь лівий бік, до плеча, до ключиці, тепер я не спроможний захистити себе навіть порухом шиї, я не маю права навіть на найменший рух, який би розвіяв судому, ти позбавила мене права на рух, щоб перетворити на свою ляльку, адже ти знаєш, що коли я замотаний, то я стискаюся й біль охоплює мене всього аж до самої шиї, й мені доводиться кричати від болю, але я не кричу, а лише знову шепочу:

— Ірис.

Ти не відповідаєш.

— Ну трошки.

— Ні.

— Я помираю від болю.

— Така твоя кара.

— Ірис.

— Тобі дуже болить?

— Так.

— Ти хотів би поворушитися? Що б ти зробив для мене, якби я тебе поворушила?

— Усе, що накажеш.

— Сране брехло.

— Ні, Ірис… Я більше не можу…

— Це тобі через те, що ти брудне брехло. Скільки разів я відправляла тебе по того типка, який зробив мені дитину? Марно. Ти завжди повертався з якимись казочками, новинами… Хтось тобі щось казав… Якісь звістки, більш нічого, а типок як у воду пірнув. Уже зовсім скоро я народжу дитинку. Думаю, що я вже навіть її перетримала, зрозуміло, дат я не пам’ятаю, в цьому будинку всі дні як один, але думається мені, що це має статися десь тепер, а цей типок має прийти до мене і визнати свою дитину. Я не хочу, щоб мій син був байстрюком… А якщо він народиться в цьому будинку, то що скаже матінка Беніта. Якщо ти не приведеш мені того типка до народження дитинки, я скажу, що це ти винен у всьому…

Я шепочу їй:

— Ірис, послухай…

— Жодних запитань.

— Я маю ідею.

— Мене вже дістали твої ідеї.

— Ця ідея хороша.

— Я тобі не вірю.

— Посунь мене трошки.

— Ні…

— Як мені тоді з тобою розмовляти?

Ірис міняє моє положення на ліжку, допомагає трохи витягнути ноги, і я немов занурив їх у свіжу воду, яка їх розм’якшує і знімає біль. Я знаю. Ірис триматиме мене в цьому положенні, доки не добуде з мене всього, чого захоче, і тоді, коли моє тіло знову почне німіти в цій тиші, я знаю, вона знову до мене заговорить і я знову їй пообіцяю різні речі, щоб вона знову мене посунула і біль зник або хоча б трохи стих. Я шепочу їй на вухо, щоб не розбудити чергову стару:

— Річ у тім, що його тут нема. Батько твоєї дитини втік, коли йому сказали, що я його шукаю, і я збився з його сліду. Коли він дізнається, що я його шукаю, то переїздить в інший будинок, в інший район, і я знову його гублю, бачила б ти, що я вигадую, щоб ніхто не запідозрив, що я йду за ним по п’ятах… Йому страшно, бо його переслідують, а це добряче наганяє страху, адже коли тебе переслідують, ти починаєш вигадувати причини, плетеш драми, у яких на передній план виходять події, що ніколи не траплялися, щоб хоча б якось виправдати цей страх…

— Я тебе не розумію… Говори ясно…

— Коли вночі ти розмотуєш мої бинти, поки чергова стара спить, змушуєш одягатися і викидаєш на вулицю, ніби пса, і забираєш у мене ключі, чекаючи до світанку у дверях, я обходжу все місто, Ірис, а місто це жахливе, не знаю, навіщо ти хочеш туди виходити, якщо тут ти все маєш, мене вже знають у барах, у борделях, на ярмарках, у цирках, у галереях театрів нашого району, всередині яких стоять такі ж дерев’яні лави, як і колись у каплиці, я всюди його шукаю, клянуся, але мені завжди кажуть, що він давно вже тут не бував, йому сказали, що його шукають, щоб помститися, і він перелякався і зник, зрозуміло, нікому невтямки, що інструментом цієї помсти є я, тож мені про це всі радо розповідають.

Ти слухаєш мене, бо думаєш, що це якийсь пригодницький роман.

— Послухай, Ірис…

— Гаразд, але я не збираюся вічно залишатися в цьому свинарнику разом зі старими й тобою.

— Я відпущу тебе, щойно ти цього захочеш.

— Що мені з того? Хіба ти сам не казав, що десь тут вештається Даміана? Я не хочу більше знатися з тією старою лесбійкою. Якщо я піду сама, вона мені так казала, мене заберуть народжувати до лікарні, де до дівчат ставляться зле. Я сама часом чую вночі кроки Даміани довкола будинку, чую, як вона свистить, щоб я визирнула з балкона, але я не визираю, я не хочу до неї. Краще я дочекаюся, доки прийде він, продовжуючи грати зі старими в чудеса, щоб, якщо ти не знайдеш мені того типка, вони допомогли мені народити й виростити дитинку. Я не збираюся ходити по вулицях жебрачкою з малюком на руках. Гроші, їх ти мені маєш принести, якщо не зможеш знайти типка.

— Про це я й хочу з тобою поговорити.

— Про це?

— Розв’яжи мене трохи.

— Ти мене не раз так обманював.

— Розв’яжи мене і я тобі все розкажу…

Під ковдрою Ірис здійснює маніпуляції зі шнурками й вузлами, які перетворюють мене на пакунок. Я можу поворухнутися. Я знову маю руки, ноги, вони існують поза межами судом, поза межами незручності і страху вічного стискання, — Ірис, Ірис, розв’яжи мене ще трішки, і я представлю тобі будь-який прожект, аби ще раз тебе обдурити, якусь казкову дурницю, якийсь фотороман, щоб ти могла мені повірити, я занурю тебе цілком у цю вигадку, ніби в музичну скриньку, — ти попускаєш мене ще більше, — кажуть, що він розповідав іншим, що любить тебе більше за всіх… ще один вузлик… і що він не може тобі нічого запропонувати, бо він бідний… іще один… що він тебе не гідний… тепер шнурок… нащо йому сюди потикатися, якщо він не зможе дати своїй дитині освіту… я все ближче і ближче притуляюся до твого уважного вуха, радячи тобі зрештою, що не варто вирушати на його пошуки, бо в тебе в будь-яку мить можуть початися