Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Я бачу, з цих плутократів він не стягає по півсотні акцій якоїсь компанії. Багатії знають на кому можуть паразитувати. Як ти міг впороти таку дурницю?

— Справді, банк міг би почекати ще кілька днів. Його чек був уже в дорозі з міланського «Banco Ambrosiano».

— До чого тут італійці? Він же казав тобі, що його родинні капітали у Брюсселі?

— Ні, у Франції. Розумієш, його частка тітчиного маєтку зберігається у «Crédit Lyonnais».

— Спершу ошукує тебе, а потім годує нікчемними поясненнями, що ти їх усюди повторюєш. Усі ці європейські зв’язки у високих колах — простісінько зі старих фільмів Гічкока. А тепер він збирається до Чикаґо, і що ж він робить? Він зв’язується з тобою через свою секретарку. Самому набрати номер чи відповісти на дзвінок — нижче його гідності. А ти відповідаєш особисто, і та ціпочка каже: «Почекайте, пан Такстер зараз підійде», — тож ти стоїш, тримаючи слухавку біля вуха. І все це, зауваж, за твій рахунок. Відтак він каже, що приїде, та от коли саме, повідомить тебе пізніше.

Якщо вже на те пішло, це все була правда. Проте я за жодних обставин не розповідав Ренаті про Такстера все. Були ж іще чорні списки й скандали у заміських клубах, і чутки про обвинувачення в злодійстві. Мій друг мав достоту старосвітську схильність вскакувати в халепу. Тепер уже не було таких пройдисвітів, як колись, хіба що хтось такий, як Такстер, суто з любові до старовини, відроджував цей тип людей. Проте я відчував: тут задіяно щось глибоке, і за Такстеровими химерами зрештою виявиться особлива духовна ціль. Я знав, що ризикую, даючи особливе забезпечення, адже бачив, як він ошукує інших, дивлячись їм у вічі. Але не мене, думав я. Мусить же бути хоч один виняток. Тож я поставив на недоторканність і програв. Він був мій славний друг. Я любив Такстера. І знав, що я остання на світі людина, яку він хотів би образити. Та, зрештою, до цього таки дійшло. Йому забракло тих, кому він міг без жалю завдавати кривди. А що вже не зосталось уже нікого, дружба почала суперечити його життєвому принципу. До того ж тепер я міг називати себе покровителем Такстерового мистецтва. А за такі речі треба платити.

Він щойно втратив свій будинок у районі Затоки, з плавальним басейном, тенісним кортом, апельсиновим гайком, в який він вклав кошти, садом у класичному стилі, спортивним автомобілем «морріс-гараж», фургоном і винним погребом.

Торік у вересні я літав до Каліфорнії з’ясувати, чому не виходить наш журнал «Ковчег». Це були надзвичайно приємні, емоційні відвідини. Тоді в мені починало зароджуватися нове космологічне розуміння сонця. Адже воно певним чином — наш Творець. У наших душах є сонячна пасмуга. Світло всередині нас здіймається назустріч сонцю. І це сонячне світло — не просто вияв зовнішньої величі, що відкривається нашим темним чуттям. Те, чим світло є для ока, тим думка є для розуму. Тож ми прогулювалися. Щасливий, благословенний день. Небеса обдаровували нас напрочуд лагідною, тремкою блакитною спекою. Довкола на деревах висіли апельсини. На Такстері було його улюблене вбрання — чорний плащ, а пальці його босих ніг так щільно притискалися один до одного, наче смирнські фіги. В той час йому садили троянди, і він попросив мене не розмовляти з садівником, який був родом з України:

— Він був наглядачем у концтаборі й досі шалений антисеміт. Я не хочу, щоб він почав казитися.

Тому в цьому прекрасному місці я відчув, як змішуються демонічні «я», нерозумні «я» та люблячі «я». Деяким із наймолодших дітей Такстера, білявих і невинних, можна було вільно бавитися з небезпечними ножами та пляшками з-під отрутохімікатів для оббризкування троянд. І ні з ким нічого не сталося. Ланч, що його подавали біля мерехтливого басейну, був справжнім дійством. Такстер, у плащі, з вигнутою люлькою та скорченими пальцями ніг, з урочистою поважністю і глибоким знанням справи сам розливав вина двох видів. Його смаглява, вродлива молода дружина охоче допомагала йому та керувала всім, практично залишаючись у тіні. Вона була цілком задоволена своїм життям, попри те, що в Такстера вже тоді не було грошей, взагалі. Бензозаправка на розі відмовилася прийняти його чек на п’ять доларів. Мені довелося розплатитися своєю кредиткою. А за лаштунками молода жінка стримувала натиск банкірів й усіх тих людей, які вимагали погасити борги за облаштування тенісного корту й плавального басейну, розрахуватися за вина, автомобілі та рояль.

«Ковчег» мав друкуватися на новому «Ай-Бі-Ем»-обладнанні, без дорогих послуг складальників. Ніколи ще жодна країна не давала своїм мешканцям стількох іграшок і не відсилала таких високообдарованих особистостей у найдальші куточки дармування, якнайближче до меж страждання. Такстер добудовував крило до свого будинку, щоб прихистити «Ковчег». Наш журнал мусив мати власну площу й не заважати його особистому життю. Копати фундамент він набрав якихось студентів за винагороду, схожу на ту, що її отримав Том Сойєр за побілений паркан. Він роз'їжджав у своєму спортивному авто, навідуючись на будівельні майданчики, щоб дістати від людей у касках якісь інженерні поради і випросити шматки фанери. Але я відмовився фінансувати цю розбудову.

— Хочу тебе застерегти, що твій дім зсунеться у цю яму, — сказав я. — Ти впевнений, що не порушуєш будівельних норм?

Проте Такстер горів таким бажанням спробувати, що робить із людини диктатора чи фельдмаршала. «Кинемо двадцять тисяч людей на цю ділянку, і, якщо втратимо понад половину, підемо іншим шляхом».

У «Ковчегу» ми збиралися друкувати блискучі матеріали. Де ж нам знайти цей блиск? Ми знали, що він має бути. Припустити, що його немає, було б дуже гірко для культурної нації і для всього людства. Треба зробити все можливе, щоб відновити репутацію та впливовість мистецтва, поважність мислення, цілісність культури, величність стилю. Рената, яка, певно, крадькома зазирнула у мої банківські виписки, знала, скільки я витрачаю як співзасновник.

— Кому потрібен цей твій «Ковчег», Чарлі, і яких тварин ти збираєшся рятувати? Ти ж насправді не такий уже ідеаліст — тебе аж розпирає від ворожості, ти знемагаєш від бажання напуститися на хтозна-скількох людей у власному журналі та лаяти кожного з них на всі заставки. Такстерова зверхність не зрівняється з твоєю. Ти дозволяєш йому думати, що він вийде сухенький із води, але насправді це тому, що ти вдвічі пихатіший