Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Віл вийшов на галявину зі спокійною впевненістю. Я ви­йшов повільніше, з цікавістю роззираючись навкруги. Сірокамені мають для мандрівних артистів особливе значення, і коли я його побачив, мене охопили суперечливі почуття.

Сіммон гепнувся на густу траву, тоді як Вілем притулився спиною до стовбура похилої берези. Я підійшов до сірока­меня й торкнувся його кінчиками пальців. Він був теплий і знайомий.

— Не штовхай отієї штуки, — стурбовано промовив Сіммон. — Перекинеш.

Я засміявся.

— Сіме, цей камінь простояв тут тисячу років. Не думаю, що йому стане гірше, якщо я на нього подихаю.

— Просто відійди. Вони погані.

— Це сірокамінь, — сказав я й товариськи погладив брилу. — Вони позначають старі дороги. Якщо вже на те пішло, то поряд із ним безпечніше. Сірокамені позначають безпечні місця. Це знають усі.

Сім уперто захитав головою.

— Це пережитки язичництва.

— Ставлю йот на те, що я маю рацію, — подражнився я.

— Ха! — Сім, іще лежачи на спині, підняв руку. Я підійшов до нього, щоб ударити по ній і укласти парі.

— Можна піти до Архівів і вирішити все завтра, — запро­понував Сім.

Я сів поряд із сірокаменем і вже почав розслаблятись, але тут мене раптом охопила паніка.

— Тіло Господнє! — сказав я. — Лютня!

Я спробував скочити на ноги, але не зміг — іще й мало не вибив собі мізки об сірокамінь.

Сіммон спробував сісти й заспокоїти мене, але раптовий рух виявився засильним для нього, і він незграбно гепнувся на бік і безпорадно засміявся.

— Не смішно! — крикнув я.

— Вона в «Еоліяні», — сказав Вілем. — Ти вже чотири рази питав про неї, відколи ми пішли.

— Ні, — заперечив я — щоправда, впевненіше, ніж почувався насправді. Я почухав голову в тому місці, яким ударився об сірокамінь.

— Нема чого соромитися, — зневажливо махнув рукою Вілем. — Замислюватися про те, що лежить на серці, — це в людській природі.

— Я чув, Кілвін декілька місяців тому добряче випив у «Кранах» і без упину торочив про свою нову холодносірчану лампу, — промовив Сіммон.

Віл пирхнув.

— Лоррен без кінця торочить про належне розкладання книжок по полицях. «Беріть за корінець. Беріть за корінець», — він загарчав і вдав, ніби хапається за щось обома руками. — Ще раз почую це з його вуст — і візьму його за корінець.

До мене раптом прийшов спогад.

— Тейлу милосердний! — ураз жахнувся я. — Невже я сього­дні заспівав у «Еоліяні» «Мідника-гарбаря»?

— Так, — підтвердив Сіммон. — Не знав, що там стільки ­куплетів.

Я наморщив лоба, відчайдушно намагаючись пригадати.

— А я співав куплет про тейлінця й вівцю?

Для пристойної компанії цей куплет не годився.

— Нє-а, — сказав Вілем.

— Дякувати Богові, — промовив я.

— Там була коза, — серйозно заявив Вілем, а тоді захи­хотів.

— «…у тейлінській рясі!» — проспівав Сіммон, а тоді засміявся слідом за Вілемом.

— Ні, ні, — нещасним тоном проказав я й опустив голову на руки. — Мати змушувала мого тата спати під фургоном, коли він співав це на людях. Станчіон поб’є мене дрючком і забере в мене свиріль, коли я побачу його знову.

— Їм дуже сподобалося, — заспокоїв мене Сіммон.

— Я бачив, як Станчіон підспівував, — додав Вілем. — У нього тоді теж уже був червонястий ніс.

Запало довге затишне мовчання.

— Квоуте! — озвався Сіммон.

— Так?

— Ти справді едема ру?

Запитання заскочило мене зненацька. За звичайних обставин воно підштовхнуло б мене до межі, але тепер я не знав, як до нього ставлюся.

— А це має значення?

— Ні. Мені просто було цікаво.

— А… — якийсь час я й далі стежив за зорями. — А що тобі цікаво?

— Нічого конкретного, — сказав він. — Емброуз кілька разів назвав тебе ру, але він раніше вже обзивав тебе іншими образливими прізвиськами.

— Це не образа, — зауважив я.

— Ну, тобто він називав тебе по-всякому, але неправдиво, — швидко виправився Сім. — Ти не говорив про свою родину, але казав дещо таке, що мені стало цікаво, — він знизав плечима, не встаючи зі спини й дивлячись на зорі вгорі. — Я ніколи не знав нікого з едема. Принаймні не знав добре.

— Чутки, які до тебе доходили, неправдиві, — пояснив я. — Ми не крадемо дітей, не поклоняємося темним богам, ні­чо­го такого.

— Я в таке ніколи не вірив, — зневажливо сказав він, а тоді додав: — Але дещо з того, що кажуть, має бути правдою. Я ще ніколи не чув, щоби хтось грав так, як ти.

— Це ніяк не стосується того, що я едема ру, — відповів я, а тоді передумав. — Ну, хіба що трішки.

— А ти танцюєш? — запитав начебто знічев’я Вілем.

Якби ці слова вимовив хтось інший і в інший час, із них, либонь, почалася б суперечка.

— Нас просто уявляють такими. Людьми, що грають на свирілях і скрипках. Танцюють довкола своїх ватр. Це, звісно, тоді, коли ми не крадемо всього, що не прикуте цвяхами, — на останніх словах у моєму тоні з’явилося трохи гіркоти. — Це не головне в житті едема ру.

— А що головне? — запитав Сіммон.

Я на мить замислився над цим, але моєму отупілому мозку це завдання було не до снаги.

— Насправді ми просто люди, — врешті сказав я. — От тільки ми не лишаємося на місці надто довго, і нас усі нена­видять.

Ми тихо подивилися на зорі.

— Вона справді змушувала його спати під фургоном? — запитав Сіммон.

— Що?

— Ти сказав, що твоя мама змушувала твого тата спати під фургоном за те, що він співав куплет про вівцю. Що, справді?

— Це передусім фігура мовлення, — сказав я. — Але одного разу так і сталося.

Я нечасто думав про своє дитинство у трупі, коли мої батьки ще були живі. Я уникав цієї теми так само, як каліка на­вчається не навантажувати травмовану ногу. Але від Сімового запитання на поверхню мого розуму виринув один яскравий спогад.

— Не через «Мідника-гарбаря», — несподівано для самого себе промовив я. — А через пісню, яку він написав про неї…

Одну довгу мить я мовчав, а тоді заговорив:

— Лоріан.

Так я вперше за багато років вимовив материне ім’я. Вперше, відколи її було вбито. У моєму виконанні воно було якесь дивне.

А тоді я, хоч і не збирався цього робити, заспівав:

Жінка Арлідена, темна Лоріан:

Гляньте раз, і стане дуже страшно вам!

Голос її коле, як той чагарник,

Зате в неї марно жоден гріш не зник.

Моя Теллі не готує,

Зате грошики добре рахує.

Ні талії, ні личка, як у феї,

Та все ж я скрізь

І луку, й ліс

Пройду заради неї…

Я відчув себе дивовижно здерев’янілим, від’єднаним від власного тіла. Як не дивно, спогад був яскравий, але не болючий.

— Я розумію, як чоловіка за таке могли загнати під фургон, — серйозно промовив Вілем.

— Та не в тім річ, — несподівано для самого себе сказав я. — Вона була прекрасна, і вони обоє це