Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– З превеликим задоволенням, пане професоре, – зніяковіло вклонився Кольський.

До кімнати увійшла Люція. Вона вже зняла халат. На ній була темна вовняна сукня, а в руці тримала якесь рукоділля.

– Хо-хо, панно Люціє, – звернувся до неї Вільчур. – У повітрі запахло якимось святом. Б’юся об заклад, що шиється нове плаття.

– Звідки ви знаєте? – здивувалася Люція.

– Ясновидіння! – звівши палець вгору, таємничо відповів Вільчур. – Хіба даремно селяни вважають мене чарівником? Ясновидіння!

Він нахмурив брови і примружив очі.

– Зараз, зараз… Я вже бачу… Танцюючі пари… Оркестр… Ось господиня дому… А ось і її чоловік… Високий, пристойний… Побився б об заклад… Але ж так, це лікар!.. О Боже! Це ж доктор Павліцький!

Люція й Кольський обмінялися здивованими поглядами. Нарешті Люція вигукнула зі сміхом:

– Ну, звичайно! Професор напевне зустрів у Радолішках Павліцького і дізнався від нього про цей бал.

Вільчур раптово замахав руками.

– Не перебивайте, у мене видіння: це зовсім не Радолішки. Бачу, я бачу… Це маєток… Бал у селі… Ось якісь тости… Так, піднімають тост за здоров’я господині… Її іменини… Я бачу вас… А поруч доктора Кольського… Ви ніби в прозорій хмарці… Так… Це тюль… Блакитний тюль… І вся сукня блакитна…

– Ні, це справді неймовірно! Звідки ви знаєте, що сукня дійсно буде блакитною? Бо ж не з того ж пояса, що я роблю. Пояс чорний. Професоре, не інтригуйте нас більше!

Вільчур грізно подивився на неї.

– Я бачу, що ви насмілюєтеся не вірити у мої надприродні вроджені здібності.

– Так, насмілююся, – Люція кивнула головою.

– Ну, то якщо так, я не буду вам більше пророкувати.

– Підкажіть нам лишень тільки, чи ви не бачите на цьому балу відомого хірурга, професора Рафала Вільчура?

Вільчур енергійно запротестував рухом голови.

– Однозначно не бачу його. Його пишні форми з’являються перед моїми очима, зручно розкладені ось на цьому ліжку і занурені у глибокий сон.

– У такому разі ми також не поїдемо, – виснувала Люція.

– Навіть і не думайте про це! Якщо ви не поїдете, я буду розцінювати це як особисту образу. Я впевнився, що своїм поверненням перекреслив ваші приємні плани. Хто знає, чи у зв’язку з цим я не втечу назад у Вільно?

Після коротких церемоній Люція погодилася піти на бал до Павліцьких. Насправді, вона дійсно цього дуже хотіла. Знала, що зустріне там Юрковського, а саме перед ним хотіла з’явитися в компанії Кольського, щоб довести йому, що вона має молодих і красивих шанувальників. І якщо вона вибрала Вільчура, то, очевидно, що вона цінує професора набагато вище найкрасивіших і наймолодших.

І хоча питання було вирішено, у момент виїзду Люцію опанували докори сумління, і вона заледве не відмовилась від балу. Вона не вчинила так, можливо, тільки тому, що професор, схоже, не турбувався, що йому доведеться провести вечір наодинці. (Омела пішов у корчму і не обіцяв повернутися швидко.) Навпаки, він, здавалося, навіть був щасливий від того, що матиме час для самого себе. Весело жартуючи, він провів їх до брички. Втім, із самотності нічого не вийшло. Одразу після від’їзду Люції та Кольського прийшов Прокіп. Як завжди, він мовчки привітався і зайшов за Вільчуром. Коли вони сіли в його кімнаті, Прокіп запитав:

– Що там кажуть у білому світі?

– Як завжди, – кивнув головою Вільчур. – Люди гризуться за шматочок хліба, як голодні собаки за кістку, загнані, одурманені своїми справами. Нічого нового в білому світі.

– Однак довго ж тебе не було, – зауважив Прокіп. – А це не є добре.

– Чому ж недобре? – Вільчур уважно глянув на нього.

– А, бо бачиш, у моєму розумінні це так: якщо хтось щось має, то завжди краще пильнувати. Залишиш хату саму, не замкнеш двері, то тебе обкрадуть. Місцеві, як відомо, не чіплятимуть, але чи то мало різних волоцюг по світі волочиться? Навіть не оглянешся, як винесуть усе.

Вільчур похитав головою.

– Мудро говориш, Прокопе. Так мудро, що я нічого не можу зрозуміти. Я от приїхав і застав усе на місці. Скажи мені прямо, що маєш на думці.

– Що я можу тут сказати, – буркнув Мельник і з великою увагою взявся скручувати цигарку.

– Я застав тут все на місці, – продовжував Вільчур. – Усе так, як і має бути. Нічого ні з ким не сталося, хворі доглянуті.

– І не тільки хворі…

– Що це значить?

Прокіп нахмурив брови і вільною рукою кілька разів провів по своїй сивій бороді.

– А я тобі так скажу: ти того молодого доктора гони в шию. Він тут не потрібен. Посидів тут зо три тижні, або й більше, і досить. Хай іде к чорту. Покрутився, нагулявся – і досить. Я думав, що як повернешся, відразу виженеш його, але ти занадто м’який. Ще верхи буде тут їздити і таке інше… Хай вертається туди, звідки приїхав. Не було тут його і все добре було. Ти його в шию – і забирайся! Ось що це таке!

Старий аж захекався від хвилювання, а коли закінчив, іще щось буркотів собі під ніс протягом декількох хвилин.

Вільчур вдав, що здивувався.

– Вухам своїм не вірю. Доктора Кольського я знаю давно. Він дуже хороший лікар і хороша людина. Я ні в чому йому не можу докоряти. Невже за час моєї відсутності він зробив щось погане?

Прокіп знизав плечима.

– Погане не погане. Але ти б краще зробив, якби не залишав його тут.

– Люди, яких він лікував, узагалі не скаржилися на нього…

Прокіп махнув рукою.

– Лікування лікуванням, а тільки він на здорових більше заглядається, ніж на хворих. Я думав, що ти сам зауважиш і покладеш цьому край. А ти їх разом посилаєш на якісь вечірки.

Вільчур вимушено засміявся і поплескав Прокопа по плечі.

– А що ж мені робити, давній друже? Вони молоді, обоє молоді, нехай собі танцюють. Для нас з тобою – бесіда і тепла піч, а для них – забава. Ось і все в порядку.

Прокіп покрутив головою.

– Дивні речі говориш. Я б своїй жінці, особливо якби вона була молода, не дозволив би цього.

– Своїй?.. – Вільчур махнув рукою. – Мій друже, чи може бути своя жінка? Своя може бути хата, куртка, корова, але жінка?.. Адже ж вона також думає і відчуває так, як і я. Має такі ж права, як і я. Тримати її насильно? Так це ж в’язниця. А який у тому сенс, що вона, всупереч своєму серцю, сидить з тобою, а думає тільки про те, як вирватися, і до того ж проклинає свою долю?

– Існує таке право в Бога, – сказав суворо Прокіп.

– Ет, приятелю, якби цього правила дотримувались, то слід було б добре подумати, перш ніж жінку з собою зв’язати цим правом. Цей закон матиме силу тільки тоді, коли він підтвердить рішення двох сердець.

Прокіп замислився і сказав:

– А я думав, що ви вже вирішили.

– Слава Богу, ще не було ніякого рішення, – відповів Вільчур зі смутком і перевів розмову на іншу тему, даючи зрозуміти Прокопу, що він більше не хоче обговорювати цю тему надалі.

Тим часом в гостинному домі родини Павліцьких щиро й радо зустрічали гостей. Люція не помилилась: