Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— Ніколи, — прохрипів Бекир. Горло душили ридання. — Навіть якщо

Азіз-баба — зрадник, а Ак-Шеїх зруйнований, ми тут не залишимося. Я хочу

побачити Чорну Корову.

Кемаль-шейх дивився вже кудись у підлогу. Його очі знову стали

порожніми.

— Ти не зрозумів, хлопчику. З Кара-Тобе неможливо піти, доки я цього не

дозволю. А я кажу: ти залишишся тут. Дівчинка в Джаніке-ханум. Я скажу, щоб

тебе провели.

***

За кілька годин до Бекира зайшов обпалений і відвів його до будинку

Джаніке-ханум.

— З тобою все добре? — Очі Ніязі горіли від захвату, наче Бекир і не

зникав на всю ніч.

Бекира розривало від бажання звинуватити Ніязі в тому, що він його

покинув, і заразом поділитися болем про Ак-Шеїх.

— Де Чорна Корова? — запитав Бекир.

— У домі. Кемаль-шейх сказав, що ти прийдеш, — кинув йому в спину

Ніязі. Бекирштовхнув двері.Обпалений ішовзаним.

— Кемаль-шейх сказав, що я зможу її побачити. Про тебе не йшлося.

Обпалений гидко посміхнувся, але зупинився й залишився за дверима.

Бекир очікував знайти Чорну Корову прикутою до ліжка. Він подумки

готувався до того, що після контакту з чистим суєром вона вкрилася лускою чи

страшними виразками. Але дівчинка сиділа перед оджаком і з подивом дивилася

на власні руки. У хаті стояв запах диму й спаленого волосся. Від порядку, який

так старанно підтримувала Джаніке-ханум, не залишилося й сліду. Біля грубки

чорнів відбиток, наче хтось запустив у стіну жмутом розпеченого вугілля. На

згорнутому килимі тліла діра. На підлозі валялися биті черепки, а полиця висіла

на одному гвіздку. Над нею в сітці тріщин чорніла вм’ятина завбільшки з голову

дитини.

— Що тут сталося? — запитав Бекир.

— Ти не уявляєш! — видихнув Ніязі. — Вона наче джин вогню з казки

Азіза-баби! Коли прокинулася, спершу отако сиділа, а потім… ну ти сам… —

Йому бракувало слів, щоб описати побачене.

Бекир присів біля Чорної Корови. Зовні вона ніяк не змінилася.

— Тобі боляче? — усе, що зміг запитати Бекир. Волосся Чорної Корови

було на диво спокійним. — А де Забувайко?

Дівчинка розгублено глянула на руки, у її очах з’явилися сльози.

— Бог Спалахів забрав у неї мову, — пояснив Ніязі. — Не говорила від

пробудження. І раджу тобі відійти. Бачиш, руки вже стають гарячими?

Тільки тепер Бекир побачив випалену смугу на хутрі Ніязі.

— Гей, усе буде добре. Ми з тобою, — сказав Бекир і торкнувся плеча

дівчинки. Чорна Корова здригнулася, намагаючись скинути його руку. Ніязі

позадкував. — Це я, Бекир, — продовжував шепотіти хлопчик. Він відчув, як

розслабилися м’язи дівчини, а на обличчі з’явилася тінь усмішки. Вона наче

визирала з дна колодязя.

На голос Бекира з поваленого мисника виліз Забувайко. Він не розумів, що

сталося з його господинею, але відчув зміни. Ящірка спробувала стрибнути на

руки дівчинки. Чорна Корова відреагувала миттєво: її пальці скорчило. Перш

ніж Бекир устиг зрозуміти, що відбувається, блискуча куля вдарила в місце, де

ще за мить до того сиділа ящірка. З горла Бекира вирвався крик, Ніязі заскавучав

і втиснувся в куток. Чорна Корова зойкнула й упала на підлогу. За мить вона

жалібно застогнала, наче шок від атаки на улюбленця повернув їй здатність

говорити.

— Я вбила його! Я вбила Забувайка.

Чорну Корову затрусило, пальці знову почервоніли. Бекир кинувся до

подруги, обійняв і звалив на підлогу.

— Заспокойся, чуєш, заспокойся.

Так завжди робила Ма, коли в нього починалися напади. Чорна Корова

відчайдушно відбивалася. Хлопець міцно тримав її в обіймах, відчуваючи жар її

пальців.

— Він живий, — подав голос Ніязі.

Бекир побачив ящірку на руках у хлопчика-лисеняти. Чорна Корова

перестала пручатися. Вона простягнула руку, щоб торкнутися улюбленця, але

зупинилася.

— Він цілий, — сказав Ніязі.

У ящірки тільки хвіст був обпалений.

— Я бачила дивний сон, — заспокоюючись, прошепотіла дівчинка й

торкнулася тумару на шиї. А потім подивилася на безлад. — Що тут сталося?

Перебиваючи один одного, друзі розповіли про нові здібності Чорної

Корови. Вона майже не відреагувала, наче їй було байдуже або вона давно знала, що вміє кидатися вогнем.

— Дуже дивний сон. У ньому до мене приходив батько. Він сказав, що тут,

— Чорна Корова подивилася на тумар на своїй шиї, — слова Бога Спалахів. І їх

треба віднести до Гавена Белокуна. Дивно, правда?

— Маячня, — собі під ніс прокоментував Ніязі.

— А ти, ти теж випив суєр? — ігноруючи Ніязі, запитала дівчинка.

Бекир заперечно похитав головою. Йому так багато хотілося їй розказати, але обпалений досі стояв за дверима. І він не сумнівався, що поплічник Кемаля-

шейха підслуховує. Шаман вірив, що дівчинка переконає Бекира випити Воду

Життя. Чорна Корова простежила за його поглядом і кивнула.

— Що? — не зрозумів Ніязі.

Дівчинка схопила Бекира за руки, її очі стали великими й темними, як

відьомська кафа Тітки Вальки. Вона набрала повні легені повітря і голосно

проговорила:

— Я рада, що випила суєр. Дивися, ким я стала. — Дівчинка зачаровано

подивилася на власні долоні. Вони були холодними й блідими, хоч ще за мить до

того палали у вогні. — Атеш.

— Що Атеш? — Не зрозумів Бекир.

— Твоя Ма сказала, пам’ятаєш? Так перед смертю назвала мене моя мати, немов знала, що Вода Життя подарує мені силу вогню. Я рада, що випила суєр,

— повторила вона, особливо наголошуючи на «рада».

— Що? Але ж мені ти сказала інше… — ображено почав Ніязі й за мить

скрикнув. Чорна Корова ніби випадково наступила йому на хвіст, і він