Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

Я вдихнув глибше, ковтаючи осіннє повітря, яке здавалося п’янким і пронизливим — його просякнув аромат її парфумів, запах її волосся, щось майже невагоме, проте таке знайоме. Мій пульс шалено стукав у зап’ясті, і я вловив легку вібрацію на годиннику, який почав підсвічувати рівень серцебиття.

— Бляха, — прошепотів я собі, дивлячись на пульсометр, ніби це могло приховати правду.

— Адам… — вона несподівано нахилилася ближче, вивчаючи екран мого годинника. — Можна попросити тебе про останнє? І… пообіцяй, що виконаєш це.

— Я слухаю, — тихо відповів я, готуючись до слів, що б’ють глибше за ніж.

— Прошу.. Забудь моє ім’я і почни жити спочатку.

Я гірко усміхнувся.

— Гадаєш, це можливо?

— Ти повинен, Адаме. Ти ж обіцяв, — промовила вона, і її слова, здавалося, зупинили час.

Я кивнув, більше для того, щоб не змушувати її повторювати це знову. Мені не хотілося розбивати її надію, навіть якщо я знав, що це ніколи не стане реальністю.

— Гадаю, нам час іти, — прошепотів я, повільно підіймаючи очі, востаннє вдивляючись у її зелений бурштин. Її погляд був пронизливим і таким прощальним, що я ледве витримав.

— Так… — її голос затремтів, але вона зібралася, намагаючись приховати біль. — Я заберу речі з твоєї квартири завтра, якщо можна.

— Я краще сам тобі їх відправлю, — ледве видихнув я, здавалося, сил не залишилось навіть на ці слова. — Так буде краще для нас обох.

Вона знову кивнула, затримуючи свої очі на моїх, і, на мить здалося, що час зупинився.

— Бережи себе, Адаме.

Я не відводив очей, поки вона, повільним кроком, мовби боячись, що хтось все-таки зупинить її, рушила в інший бік, туди, де, як я розумів, мене більше не буде. І мені залишалось тільки стояти та дивитися, як вона йде.

— Якщо завтра цілий день буде дощ, — крикнув я, зриваючи себе з місця, щоб сказати хоч щось, бодай щось. І вона таки зупинилась. — То це означатиме, що ти справді була моєю долею. І будеш нею завжди..

Але вона не обернулася. І, можливо, на краще.

— Ти ж сам сказав, що завтра буде гарна погода, — тихо промовила вона, але я чув. Я чув її, немов вона стояла просто поряд.

— Я знаю, — відповів я так само тихо, знаючи, що навіть не побачу її реакції. — Будь обережна, Мел.

Я дивився у порожнечу, де ще хвилину тому була вона, і не знав, чи вона залишилася там стояти, чи вже пішла. Розвернувся, щоб якомога швидше зникнути з цього дурного місця.. міста… з цієї планети, яка тепер здавалася чужою.

Наступного ранку і справді прокинувся сильний дощ, попри всі передбачення синоптиків на гарну погоду. Така рясна і нещадна злива, якої я не бачив ніколи.

І… Дощ лив і весь наступний місяць, нагадуючи мені про все.

Я гірко усміхнувся, приглушено хмикнувши носом. Хтось увімкнув світло у вітальні, тому я швидко зник у своїй кімнаті, не бажаючи нікого бачити, бо навіть сама тінь цього світу тепер здавалася болісною від цього спогаду.