Читати книгу - "Твоє ім'я, Ксандер Демір"

— Я не знаю, Адаме… не знаю,

Ми занурилися у мовчання, сидячи поруч, проте відчуваючи, як між нами розливається якась невидима безодня. Це була тиша, що здавалася густою й незручною, немов холодна ковдра осіннього ранку, яка не може зігріти, лише посилює відчуття втрати.

— Кажуть, завтра буде дуже тепло, як для кінця осені, — промовив я, намагаючись наповнити простір хоча б чимось, що не було болем. — Сонце, спека, знову можна одягнути футболку. Дивно, чи не так?

Мелісса здивовано поглянула на мене, наче не розуміла, як я можу говорити про такі дрібниці, коли в нас руйнується все, що ми мали. Але я не міг інакше. Це було занадто.

— І… і все це дивно, — я знову провів рукою по обличчю, наче намагаючись стерти ці відчуття, які переважували будь-які слова. — Я не хочу, щоб усе це закінчилося між нами. Це… це так по-дурному…

— Я теж не хочу цього, Адаме, — її голос тремтів, тихий, мов прохання, яке вже ніхто не почує. — Але… якщо ми продовжимо, ми просто ще більше поранимо один одного… І врешті залишимося без сил.

Я опустив голову, відчуваючи, як її слова болісно осідають у грудях. Вона не хотіла, щоб це скінчилося, проте знала, що далі йти разом — це ще гірше, ніж зупинитися.

— Ми вже почали втрачати одне одного, Меліссо, — сказав я, опускаючи погляд на її тремтячі долоні. Її руки виглядали беззахисно, і це змусило мене відчути раптову слабкість, яку я ніяк не міг сховати. — І, можливо, це єдине правильне рішення зараз. Це боляче, але, здається, поранить значно менше, ніж тягнути цю холоднечу між нами далі. Ми з тобою не заслужили на це…

— Ти справді так думаєш?

Я глибоко вдихнув, піднявши очі, й гірко всміхнувся. Вона сиділа поруч — прекрасна, ніжна, і така рідна. Я відчував, як душа тремтить від того, що ось-ось її втрачу. Хоча напевно вже втратив.

— Я хочу, щоб ти знайшла в собі силу. Щоб в тебе все склалося саме так, як ти цього хочеш, — сказав я, намагаючись втримати усмішку. — А зараз… Мел, ти менше співаєш. Твої пісні, які були такими живими, такими особливими… Ти більше не пишеш їх. І це болить, знаєш? Я не хочу, щоб ти втрачала свою музику, свою справжню мелодію. Ні, я зовсім цього не хочу. Я прекрасно знаю, як для тебе важлива музика. І дуже не хочу, аби… ти втратила себе в ній.

— Адаме...

— Ти завжди можеш звернутися до мене. І за допомогою, і за підтримкою, за всім, що тобі знадобиться, — я говорив це щиро, відчуваючи, як з кожним словом віддаляюся від неї все далі, проте водночас залишаюся її близьким. — Ти ж знаєш, я ніколи не відвернуся від тебе.

І знову тиша, яка обплела нас своїми невидимими нитками, від яких неможливо було втекти. Болісна, важка, насичена тисячами невимовлених слів.

— Дякую тобі, — тихо промовила Мелісса. Я бачив, як вона вагалася, наче хотіла торкнутися моєї руки, притулитися, можливо, навіть обійняти мене, як це було раніше, коли світ здавався нам нескінченним. Але ми боялися зробити цей крок — боялися нашої власної слабкості. І це було нестерпно. — Дякую за цей короткий, але такий теплий і такий… справжній час разом.

— І тобі дякую, Мел, — прошепотів я, відчуваючи, як слова залишають на серці гарячий слід. — Ти навчила мене кохати.

Її усмішка — трохи тремтяча, все ще прекрасна, сяяла в сутінках, перш ніж вона відвернулася, сховавши свої очі.

— Не хочеться вірити, що все так швидко закінчується, — тихо сказав я, важко ковтаючи й відчуваючи тремтіння десь глибоко всередині. — Але, можливо, так потрібно. І навіть якщо ми цього не розуміємо… колись зрозуміємо. Зрештою, ми матимемо більше натхнення для творчості... напишемо якусь драму з розбитим серцем.

І, попри всю гіркоту, тишу й той біль прощання, ми засміялися. По-дитячому, відчайдушно і щиро. Це був наш сміх — останній спільний акорд у мелодії, що вмирала між нами.

— Чому ти завжди намагаєшся все перевести на жарт? — запитала дівчина, й в її погляді було щось, що я завжди кохав — відблиск світла, який наповнював її обличчя теплом навіть у найтемніші моменти. Напевно, я запам’ятаю це назавжди.

— Життя і так занадто складне, — відповів я, наче сам до себе. — Чому б не зробити його трохи легшим? Особливо.. в таку хвилину.

І хоча ми знали, що ось-ось залишимо все позаду, я відчував, як усередині нас залишалося те, що завжди нагадуватиме про цей вечір: цей сміх, наші слова, і ту тишу, яка, можливо, зберегла те, чого ми не могли сказати.

— Напевно, зараз ми маємо сказати «бувай» одне одному? — запитав я, тихо, немов боявся злякати цю мить, обернувшись до неї. — Аби це було так само… ну, як в старих романтичних фільмах.

Мелісса усміхнулась, і ця усмішка була настільки обережною, ніби зітканою з тонкого, крихкого скла. А потім, кивнула.

— Напевно, так.

Ми повільно піднялися з лавки, ставши одне навпроти одного. Не знаю, скільки часу пройшло, поки ми просто дивилися в очі, намагаючись запам’ятати все: тіні й світло в погляді, вигин губ, тепло, що, здавалося, колись було нашою ниткою до спільного щастя. Але ця нитка тепер тремтіла на межі розриву. І ми обоє це знали.