Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

— Люціус… — прошепотів він. — Я не підведу тебе.

Нарешті туман почав розсіюватися, а монстри, які ще залишилися, відступили, немов відчувши його незламність. Елей стояв серед тіл ворогів, тримаючи в руках зламану гілку. Його обличчя було вкрите потом і кров’ю, але очі сяяли світлом справжнього лицаря.

1 Елей різко завмер, коли почув тихий, але чіткий шепіт у своїй голові.

— Збоку! — пролунав голос, мовби долинаючи з іншого світу.

Він озирнувся, шукаючи джерело звуку. Погляд впав на щось металеве, що виблискувало крізь багнюку і листя. Серце підказало йому, що це те, чого він шукав. Він наблизився і впізнав свій меч. Його вірна зброя, яка пройшла з ним не одну битву, тепер лежала, немов чекаючи, коли він повернеться.

Елей нахилився, піднявши меч із землі. Він провів рукою по клинку, очищаючи його від бруду, і в його очах знову запалився вогонь рішучості. Тримаючи зброю в руках, він відчув, як до нього повертається впевненість, немов цей меч був частиною його самого.

— Тепер усе буде інакше, — прошепотів він, дивлячись на холодний метал.

Він озирнувся на поле битви, на тіла монстрів, які лишилися позаду. Його дух не зламався, а став лише сильнішим. Він знову вдихнув на повні груди, дозволяючи холодному повітрю очистити думки.

— Я доберуся до цитаделі, — твердо промовив він сам до себе. — І розповім усе. Мор за це відповість.

Зробивши глибокий вдих, він вийшов із яру, тримаючи меч напоготові. Туман, який раніше здавався йому загрозливим, тепер був лише черговою перепоною, яку потрібно подолати. З кожним кроком Елей рухався все швидше, впевненіше, залишаючи позаду жахи ночі.

Ціль була зрозуміла, і він більше не сумнівався: йому потрібно дістатися до цитаделі і розповісти про жахливий план Мора.

На ранок, коли перші промені сонця почали пробиватися крізь густі хмари, Елей нарешті дістався до Святої Цитаделі. Він побачив знайомі масивні ворота, які завжди викликали в нього відчуття безпеки. Але цього разу, обтяжений жахливими втратами, він відчув, як його ноги підкошуються. Він упав на коліна, ледве тримаючись на руках, і знесилено видихнув, здавалося, виливаючи всю втому й біль із тіла.

Стражники, які стояли на посту, помітили його і з тривогою кинулися до нього.

— Елею! Що з тобою?! — один зі стражників схопив його за плечі, нахилившись, щоб краще роздивитися.

— Що сталося? Чому ти один? Де Люціус? — питав інший, схиляючись перед ним.

Елей підняв голову. У його очах був страх, відчай і гнів, змішані в один неконтрольований вихор. Його голос звучав хрипло, але твердо.

— Це війна… — сказав він, ледве вимовляючи кожне слово. — Демони… Вони повернулися. Мор… він керує ними.

Стражники застигли, мов громом вражені.

— Люціус, Холідей, мисливці… Всі вони… — Елей затнувся, відчуваючи, як горло стискається від сліз. — Всі вони мертві.

На мить запанувала гнітюча тиша. Навіть шум ранкового міста за стінами здавався віддаленим. Стражники лише здивовано й з острахом дивилися на юного лицаря, який тільки що повернувся з самого пекла.

— Негайно повідомте Архієпископа Лорана, — нарешті порушив мовчання один зі стражників. — Він має знати про це!

— Допоможіть мені… — прошепотів Елей, сили остаточно покинули його, і він звалився в непритомності на холодний камінь перед воротами цитаделі.

Стражники обережно підхопили його, бережно поклавши на носилки. Один із них побіг до внутрішньої частини цитаделі, аби передати страшні новини Лорану. Інший залишився біля Елея, повторюючи слова юнака у своїй голові, намагаючись усвідомити їхню жахливу вагу.

Коли Елей прийшов до тями, його тіло було важким, а свідомість ніби затягнута туманом. Він лежав у своїх покоях на м’якому ліжку, відчуваючи біль у кожному м’язі. Поруч сидів Лоран, його обличчя було спокійним, але погляд — важким.

— Де я? — запитав Елей, намагаючись сфокусувати погляд.

— Ти вдома, в цитаделі, — відповів Лоран, нахиляючись ближче. Його голос звучав тихо, але кожне слово несло в собі тягар тривоги. — Це правда? Вони всі… мертві?

Елей спробував сісти, але його тіло не слухалося. Він опустив голову і мовчки кивнув.

— Я вже відчув це, — продовжив Лоран, його обличчя відбивало біль втрати. — Але почути це з твоїх вуст...

— Так, їх всіх убили, — нарешті вимовив Елей, його голос затремтів, але в ньому все ще було чути рішучість. — Демон… його звати Мор.

Лоран на мить замислився, його очі відбивали глибоке занурення в думки.

— Мор… — повторив Лоран, ніби смакуючи це ім’я, оцінюючи його. — Цей демон не просто сильний. Він хитрий і підступний. Він знав, як послабити Люціуса. Вбивши його сім’ю, він зруйнував людину, яка могла стати його найбільшим ворогом.

Елей зібрав сили, щоб продовжити:

— Він узяв під контроль всіх жителів Форлеону. Всі вони перетворилися на монстрів. Їх вже сотні. І ці монстри… вони надзвичайно сильні.

Лоран встав із крісла, його силует здавався величнішим у світлі, що падало з вікна.

— Війна знову чекає на ці землі, — тихо, але твердо промовив він, повертаючись до Елея. — І цей ворог не буде схожим на жодного, з ким ми боролися раніше. Нам потрібно бути готовими до всього.

— Що ми робитимемо? — слабким голосом запитав Елей, відчуваючи, як тривога накочується хвилею.

— Ми мобілізуємо всі сили, — відповів Лоран. — Всі мисливці, всі лицарі. Але головне… нам потрібна нова стратегія. І нові герої. Ти, Елею, тепер не просто лицар. Ти той, хто повинен очолити цей бій.

Слова Лорана важко впали на плечі Елея, але в його серці запалився новий вогонь. Він відчував, що в цьому бою він несе спадщину Люціуса та всіх, хто віддав свої життя.

Лоран, з піднесеною головою і силою у голосі, крокував у головну залу Святої Цитаделі. Він підійшов до центрального вівтаря, обернувся до своїх підлеглих і вигукнув:

— Скликайте всіх отців з цих земель! Ми повинні бути готовими! Якщо знадобиться, ми використаємо весь гнів небес, щоб знищити цього проклятого демона!