Читати книгу - "Я його Ляля, Маїра Цибуліна"

Щоб не спізнюватися аж на цілу годину, мені довелося знову брати таксі. Але на мій превеликий подив в магазині були тільки консультантки. Ні Карла, ні інших моделей, до речі, ні Смольного не було ще на робочому місці. Невже всі вони проспали? Адже я також сьогодні ледве з ліжка вилізла. Пам'ятаю, метеорологи говорили вчора про якісь магнітні бурі і вибухи на  сонці. Ніби це впливає на всіх людей. Ось, їх прогноз хоч раз збувся! Мої колеги по роботі всі як один сплять ще в теплих ліжечках. А я так поспішала, що навіть витратила гроші на таксі, щоб швидше приїхати. А я зараз стараюсь економити на таких непотрібних речах. Оскільки веду самостійне життя.

- Дівчата, ще нікого немає? - запитала я у консультантів. - Вічно я приходжу раніше всіх.

- А тобі що погано? - дивно посміхнулася касирка. - Така халява, до того ж оплачена! Грошей же не заберуть за це із зарплати. Сідай і розслабляйся.

- Ось нові журнали принесли, - додала інша дівчина. - Не хочеш читати, так поспи ще трохи.

- Ой, Ілонко, я ледве виповзла з ліжка сьогодні вранці. Так спати хотілося, що не передати словами!

- У мене те саме було, що і у тебе. У момент пробудження о восьмій годині я ненавиджу весь світ і найбільше роботу. Пертися в таку рань сюди за такі копійки!

- Точно.

Дивні дівчата! Ще й не дуже доброзичливі. З моделями-дівчатами вони тримаються на відстані. Напевно, заздрять їм по-чорному. Вважають, що наша робота медом обмазана, і ми купаємося в розкошах, при тім нічого не роблячи. Вони думають, що ходити по подіуму - це одна насолода, і ніяких зусиль воно не вимагає. Як вони помиляються! Для мене робити макіяж, одягатися як лялька, особливо надягати на ноги ці шпильки-дрильки - така мука, що хочеться вити вовком на місяць.

Мої думки перервав дзвінок. Я порилася в сумочці і відшукала мобільний.

- Алло.

- Лялю, ти де? - почула я голос Карла.

- Як де! - обурилася я. - На роботі, як личить хорошому працівникові. Ось ти де?

- Я тебе забув вчора попередити. Ось тільки зараз у твоїх батьків дізнався номер твого мобільного і подзвонив. А хіба тобі Катя і Аня не сказали?

- Ти про що?

- Кожної останньої п'ятниці місяця ми всі збираємося разом і йдемо відпочивати, крім консультанток, звичайно.

- На природу, чи що?

- Причому тут природа і відпочинок?! Ми люди, а не мавпи, щоб на травичці пікнік влаштовувати!

Я хотіла йому заперечити, але він мені не дав і слова вставити.

- Ми на дванадцяту збираємося в закритому елітному клубі "Бермуди". Прихопи з собою купальник.                                                 

- Карл мені ще не видали зарплату, мені нема на що жити, а ти хочеш, щоб я витрачала гроші в якомусь клубі! - розлютилася я.

Але у відповідь я почула тільки його регіт.

- Це мені каже дочка сімейства Петренків, єдина спадкоємиця такого капіталу? Не сміши мене Лялю. Щоб через годину ти була тут, інакше я тобі це зарахую за прогул і відніму із зарплати.

Ну і роботу я собі знайшла! Шантажують і грабують серед білого дня!

- Дівчино, всі витрати бере на себе наш Іллюша.

Ну і Карл! Чому відразу це не сказав? Ось прийду я туди і висловлю все, що я про нього думаю. Я від'єдналася і подивилася на двох нахабних дівчат, які реготали точно наді мною. Я навіть не запитала у них, чому вони мені про це не сказали, адже і так знала наперед, що вони мені скажуть. Заздрість страшна штука! Уявляю, як їм, напевно, хочеться потрапити на такий захід, до того ж безплатний. Тому я встала і з високо піднятою головою вийшла з магазину, навіть не глянувши в їхній бік. Нехай бісяться від заздрості і злості, курки!  

Так, мені знову прийдеться брати таксі! Адже ці «Бермуди» знаходяться за містом. Мені розповідала Муся. Вона і моя мамулька завжди там тусуються. Я, звичайно, там жодного разу не була, хоча і мала таку можливість неодноразово.

Купальник я купила по дорозі в клуб. Не їхати ж за ним аж додому! Дорога на таксі туди б коштувала ще дорожче, ніж сам купальник.

- Приїхали! - гаркнув неприємно таксист.

І цей туди ж! Хоча чому я дивуюся? Люди, які не мають можливості гарненько «шиканути», завжди заздрять тим, хто цю можливість має.

Заплативши нахабі, я направилася на своїх шпильках-дрильках до воріт клубу. Дивно, але я вже починаю звикати до такого ходіння, і мені воно вже не здається таким болючим. Навіть мене вже не заносить на всі боки, як раніше. Тоді на мене перехожі витріщалися і за моєю спиною хихикали, а малі дітки прямо вигукували: «Дивись, татку, ця тітка ходить прямо як наша мамуля, коли хильне зайвого». Маленькі діти мають дивну звичку повторювати все за дорослими, тобто за своїми батьками. Іноді можна таке дізнатися про сім'ю, поговоривши з їх чадом!