Читати книгу - "Істина крові, Христина Вілем"

Всю дорогу додому Арсена везли у кайданах. У супровідному листі значилось, що він кріпак-втікач, якого повертають законному власнику. Його пересаджували із карети в карету і Арсен заледве витримував погляди охоронців. Цікавість, зневага, байдужість, злість – він терпів, стиснувши зуби, але коли на нього дивились із жалістю, Арсен відповідав повним ненависті поглядом.
Дорога здавалась безкінечною та безбарвною. Арсен не дивився у вікно, не реагував на холод та спеку, не звертав увагу на свій вигляд. Він думав про те, що з часом став схожим на Тадеуша, перебрав його самозакоханість, зневагу до інших, підкріпив це усвідомленням своїх переваг у розумі та зовнішності і це стало причиною невдачі. Арсен розумів, що тепер вирватись на волю майже неможливо і, чим меншою ставала відстань додому, тим чіткіше він усвідомлював, що його життя закінчилось. Він назавжди залишиться кріпаком, істотою без прав і надії.
Його душа бунтувала, розум вирував нездійсненими бажаннями та видіннями втрачених можливостей, а тіло, здавалось, почало жити власним життям, ним оволоділа байдужість, апатія та втома.

Пан Прилуцький прочитав листа від сина і якось дивно подивився на Арсена.
– Хто б міг подумати. Яблуко від яблуні…
Арсен стрепенувся і втупився в пана. Він був певен, що сказане стосувалось його, але не розумів, як.
– Чого вирячився? Ти як перед паном стоїш? Батогів захотів?
Арсен змусив себе покірно опустити голову. Він був певен, що його покарають в особливо вигадливий спосіб, натомість пан тягне час і це не подобалось.
Поміщик встав з крісла, важко дихаючи і тільки тепер Арсен помітив, що за ці три роки той постарів та набрав вагу. Прилуцький зупинився за два кроки перед Арсеном і уважно дивився на нього, заклавши руки за спину.
– Просив мене син, щоб я покарав тебе на власний розсуд, але так, щоб ти запам’ятав на все життя, що значить образити гонор шляхтича. А я от думаю, якщо ти зміг звабити найзавиднішу наречену Відня, то розуму в тебе більше, аніж в мого сина. А нащо марнувати таке добро?
Арсен звів голову і втупився у пана величезними очима. Він вже зовсім нічого не розумів. Як таке взагалі може бути, щоб поміщик визнав кріпака розумнішим за сина та ще й так спокійно? Це напевно якийсь підступ. Він дочекається, поки Арсен заспокоїться, повірить, що все минулось, а тоді розкричиться, покличе слуг і накаже відшмагати його до смерті.
Прилуцький спостерігав за Арсеном, ледь схиливши голову і похитуючи важким тілом, а тоді несподівано голосно розсміявся.
– Я, звичайно ж, виконаю прохання сина. Тебе відшмагають в конюшні, щоб ти запам’ятав своє місце. Потім ти відмиєш з себе сморід, переодягнешся і від завтра станеш управляючим маєтку. І не дивись так. Твоя освіта влетіла в копійку і ти все відпрацюєш. Заберіть його, всипте двадцять нагаїв і не шкодуйте сили.
Арсена тягли коридором, а він все ще не вірив у почуте.

Тадеуш написав, що затримається у Відні ще на якийсь час і Арсен майже відчув полегшення. Чим менше нагадувань про невдачу, тим краще.
У Арсена з’явилась своя величезна кімната у задньому крилі будинку, пристойний гардероб і він навіть часом обідав за одним столом із Прилуцьким, доповідаючи про стан страв у його володіннях.
Арсен не шукав причини, чому поміщик поводиться аж так дивно, він, мимоволі, був вдячний йому за те, що той дозволяв використовувати набуті знання. Він знав свої обов’язки і повноваження тому працював відсторонено та байдуже. Якщо треба когось покарати – віддавав наказ і його слухали, якщо треба зробити більше – змушував одним поглядом. Арсен збайдужів до всього, він виконував свої обов’язки з холодною стриманістю і знав, що кріпаки Прилуцького ненавидять його за це.
Прилуцький вже через пів року перестав вказувати Арсену, що робити і лише слухав звіти та пропозиції. Коли пан махав рукою, дозволяючи Арсену йти, той виходив з кімнати із перекошеним від зневаги обличчям – пан віддав всю владу в руки кріпака…