Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

У квартирі було тепло, затишно… й трохи тісно. Все пахло випічкою, чистотою і чимось, що я не одразу могла назвати — можливо, любов’ю, якою обживали цей простір багато років поспіль.
Килим із трояндами на підлозі, старий комод зі скляними дверцятами, в якому світилися бокали й сервіз із позолотою, велика родинна ікона над диваном, на стіні — вишита картина з написом «Щастя в домі». І ця простота… до болю щира.
— Проходьте, сідайте, не стійте, як сироти при святому хресті, — тьотя Оля повела нас до кухні.
На кухонному столі вже все було накрито: оселедець із цибулькою, вінегрет, домашня куряча котлета, тушкована капуста, тарілка з маринованими огірочками, і, звісно ж, чайник, який парував на плиті.
— Ой, у мене ж ще пиріжки, — схопилася вона. — З картопелькою і з повидлом. Арсенчику, бери он ту мисочку!
Він, на диво, без заперечень підвівся, слухняно виконавши її прохання.
Я сіла мовчки. Мені здавалося, що я потрапила в інший світ.
— Ну що, розказуйте, — сказала вона, наливаючи чай мені в чашку з ледь відбитим краєм. — Як це ви знову зійшлися? Я ж думала, ти її терпіти не міг, Арсенчику, ще з тієї школи…
Я нервово всміхнулась. У нього, як завжди, — спокійне обличчя. Глянув на мене з-під брів. Очима — граємо?
— Ми довго не бачилися, — почала я, тримаючи чашку, як якір. — А потім… якось зустрілися. Все змінилося.
— Змінилося, кажеш… — з притиском повторила вона, але в її очах було не осудження — цікавість, трохи материнської підозри, але й надія.
— А одруження? То що — весілля буде? З білим платтям, гостями?..
Я кивнула.
— Буде. Але скромно. По-родинному, — озвався Арсен.
— А батьки Карини як ставляться?
Я на мить стиснула губи.
— Їх уже немає, — сказала тихо.
Тьотя Оля змовкла. Потім поклала свою руку на мою.
— Прости, доню. Я не знала… Але тепер у тебе буде нова родина, ти не сама.
Сльози підступили до горла, але я лише посміхнулась.
А Арсен… мовчав. Його погляд став жорсткішим. Наче слова мами теж кололи йому щось, що він ховав дуже глибоко.

Коли ми трохи поїли, Арсен підвівся, сказав, що перевірить телефон і вийшов до вітальні, де стояв старий телевізор. Я лишилася на кухні з тьотею Олею.
Вона сиділа навпроти мене з чашкою чаю, поглядала на мене через обідок окулярів і, здавалося, щось зважувала. Її зморшки біля очей м’яко розходилися, коли вона посміхалася, але зараз усмішка згасла.
— Ти не ображайся, що я питаю прямо, — почала вона тихо, — але ти ж розумієш… я мати. А мати завжди відчуває, коли щось не те. І я щось не те відчуваю. Ти… справді хочеш бути з ним?
Я не змогла одразу відповісти. Вперше за весь вечір мені захотілося просто… сказати правду. Але ця правда могла зробити боляче не лише мені, а і їй — жінці, яка спекла пиріжки, накрила стіл, приготувала чай і повірила, що її син нарешті щасливий.
— У нас непроста історія, — нарешті відповіла я, обережно. — Але… я стараюся.
Тьотя Оля кивнула, ніби зрозуміла більше, ніж я сказала.
— Арсен… він завжди був складним. Замкнений. З дитинства. Я старалась, як могла, але після того, як його батько… ну, після всього — він ще більше згорнувся в себе. Школа для нього була мукою, ти ж знаєш.
Я стиснула руки в кулаки на колінах. Знала. Пам’ятала.
— Я часто думаю, що він мені не пробачив, що я не захистила його від людей. Навіть від тебе, Каринко.
Я ковтнула повітря. Хотіла щось сказати, перепрошувати, але вона лише махнула рукою.
— Та все це колись іще зважиться. Головне — чи є між вами щось справжнє. Бо якщо ні… — вона зітхнула і зробила ковток чаю. — То я не хочу, аби ти страждала. І щоб він знову закрився. Бо він такий — якщо впустить, то до кінця. А якщо не впустить — зламає.
Її слова опікали.
— Він мені не чужий, — прошепотіла я. — І я… не хочу його втратити.
Вона поглянула на мене з теплом, яке пробивалося крізь тривогу.
— То, може, ще не все втрачено, дитино.
Ми сиділи мовчки. Чай повільно холонув у наших чашках, а в повітрі зависла тиша — така, що змушує серце битися голосніше.
Тьотя Оля сама її порушила.
— Ти знаєш… він був добрий, мій чоловік. Коли був тверезий. Міг змайструвати що завгодно, обійняти, принести мені підсніжники в березні. Але коли пив… — вона притисла пальці до скроні. — Тоді його ніби підміняли. І Арсен це бачив. Більше, ніж мав би.
Я не перебивала. Лише ковтала слова, як гарячий чай, який обпікає, хоч уже й не гарячий.
— Усе сталося на моїх очах, — продовжила вона. — Він ішов додому, п’яний. Перебігав дорогу… прямо перед маршруткою. Я й досі чую той звук. Глухий. Як вибух у мені.
Вона зітхнула, обійнявши чашку руками.
— Арсен був тоді у вікні. Побачив усе. А потім він два дні мовчав, просто лежав на підлозі й дивився в стелю. Я тоді думала: мій син геть зламався. Але ні. Він зібрався, зціпив зуби. Але всередині… закрився.
Я відчула, як стискається щось у мені. Пальці тремтіли. Я не знала, як правильно реагувати, що сказати. Але тьотя Оля лише подивилася на мене, якось ніжно, материнськи.
— А ти? Твої батьки?..
Я облизала губи. Вдихнула.
— Загинули в ДТП. Ввечері. Я тоді ще чомусь нервувала без видимої причини, а потім… дзвінок. Чужий голос. Дві машини. Один водій заснув за кермом.
Вона схопила мою руку і стиснула.
— Ти була ще зовсім дитиною, — прошепотіла.
— Не зовсім. Мені було двадцять два. Але після їхньої смерті я вперше зрозуміла, що таке повна тиша.
Тьотя Оля витерла куточок ока.
— Ми з тобою… не такі вже й різні, Каринко.
Я посміхнулась сумно. Хоч і в горлі стояв клубок.
І в ту мить я зрозуміла: ця жінка — одна з небагатьох у житті, хто не хоче нічого від мене. Вона просто хоче, щоб її син був щасливий. І, може, щоб хтось — нарешті — став щасливим поруч із ним.