Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Коли Арсен повернувся на кухню, тьотя Оля вже складала серветки, перекладала залишки страв у пластикові контейнерчики — «на завтра».
— Синочку, — сказала вона лагідно, — я розішлю родичам запрошення. Тітка Люба з Черкас точно приїде, вона все життя чекала, щоб побачити тебе в костюмі жениха. І дядько Міша з Хмельницького…
Я здригнулась. Родичі. Весілля. І фікція, яка з кожним словом ставала усе реальнішою.
Арсен просто посміхнувся.
Спокійно. Холодно. Так, ніби йшлося не про його життя, а про якусь чергову зустріч із партнерами.
— Добре, мамо, — відповів. — Тільки не переборщи.
— Ой та йди вже! — махнула вона рукою й підійшла обійняти нас обох. — Щасливої вам дороги, дітки.
Я ще раз озирнулась, коли ми виходили з квартири. У коридорі пахло випічкою, старими фото, теплом, яке забирало частинку душі.
А потім — ліфт, що скрипів на кожному поверсі. Сніг, що падав пластівцями на сірий асфальт. І його машина, в якій сиділо моє сьогоднішнє життя.

Ми рушили. Мовчки.
Він щось читав у телефоні, відповідав коротко комусь у месенджері. А я… дивилась у вікно. Місто було мокрим, дзвінким, але глухим у моїй тиші.
Не хочеш говорити — не треба.
Я більше не буду рватися туди, де для мене не залишають місця.
Ти хочеш тиші — хай буде тиша.
І я заплющила очі.
Хоча в голові билися думки, як метелики, яким не залишили отвору для втечі.
Ми під'їхали до будинку, коли небо вже захлиналося ніччю. Хмари низько нависли над містом, наче ось-ось впадуть на дахи. Я вийшла з машини першою, не озирнувшись. Арсен ішов за мною мовчки, із тим самим рівним обличчям, яке я не могла прочитати. 

У ліфті я стояла в кутку, тримаючи сумочку двома руками, ніби це був рятівний круг. Він не говорив. Навіть не дивився.
Двері квартири зачинилися, і я вже збиралася піти в спальню, щоб переодягтися і втекти хоч у сон — як раптом він сказав:
— Стій.
Я зупинилася, не обертаючись.
— Я думав… що вже вмію тримати все під контролем, — його голос звучав спокійно, але я відчула в ньому щось нове. Невпевненість? — А потім ти заходиш у мамину кухню, така... тиха. І вона вперше за багато років сміється так, ніби знову все добре, ніби батько живий, а я повернувся зі школи.
Я повільно обернулася. Арсен стояв посеред кімнати — вже без пальта, в темному гольфі, з тінню в очах.
— Я не планував цього всього. Я не планував тебе. — Він зробив крок до мене. — Ти... розхитала те, що я збирав роками. І я не знаю, що з цим робити.
Я стояла, мовчала. Це було… зовсім не схоже на нього.
— Але, — додав він, і в його очах з’явилось щось темне й гірке, — я не дозволю тобі зруйнувати мене знову.
Ці слова вдарили боляче. Немов лід по шкірі.
— А я й не збиралася, Арсене, — прошепотіла я. — Просто хотіла... щоб ти бачив у мені щось більше, ніж інструмент помсти.
Він мовчки дивився на мене кілька довгих секунд.
А потім… раптом підняв руку і простягнув мені білу коробку, перев’язану стрічкою. Я взяла її, розгублена.
— Це було для тебе ще до мами. Але… не знав, коли дати.
Я відкрила кришку — всередині була обкладинка на документи з тисненням "K. G." — мої ініціали. І поруч — тонкий щоденник у шкіряній палітурці. Порожній. Для чогось нового.
— Якщо ми вже будемо одружені, — сказав він тихо, — тобі потрібні речі, які нагадуватимуть: це твоє життя. Не моє. Не їхнє. Твоє.
І, розвернувшись, він пішов у кімнату.
А я залишилася стояти з подарунком у руках, з гарячим болем десь під грудьми.
Це було несподівано. І занадто справжньо, щоб не почати боятись.
Я залишилася стояти посеред вітальні, тримаючи подарунок біля грудей, мов щось крихке. Коробка була легкою, але мені здавалося, що в ній — цілий камінь, важкий від сенсів і слів, які він не вміє вимовляти.
"Тобі потрібні речі, які нагадуватимуть: це твоє життя."
Я сіла на край дивану. Шкіра обкладинки була така м’яка, ніби її гріла чиясь долоня. Я провела пальцями по ініціалах. K. G.
Так офіційно. І водночас… особисто.
У кімнаті було напівтемно. На підвіконні стояла лампа з м’яким абажуром, її жовтувате світло створювало відчуття тиші й безпеки.
Я відкрила щоденник.
Перший чистий аркуш.
Білий, як сніг надворі.
Білий, як новий день, у якому ще не сталося нічого поганого.
Білий, як можливість. Може, навіть шанс.
Я взяла ручку зі столу і не думаючи написала на першій сторінці:
"Якщо це гра — я втомилась. Якщо це життя — я ще хочу навчитися його жити."
Закрила. Видихнула.
І тільки тоді дозволила собі підвестись, тихо зайти в іншу кімнату, зняти шубку, сукню. Витерти з очей усе, що за день налипло, і залишитися в одному лише просторі себе.
У ліжку довго не спалося. Слухала, як десь за стіною він переміщується — кроки, шурхіт, тиша.
І все думала: а що, як він теж боїться?
Просто вчиться по-своєму — ламати й будувати одночасно.
Може, ми обидва не навчилися ще бути. Але вже не хочемо бути зовсім порізно.