Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
8 липня того ж року Є. Петрушевич надіслав у Париж черговий протест – у зв’язку з намірами ліквідаційної комісії Австро-Угорського банку передати Польщі галицьке золото[592].
Чималі надії покладалися також на дипломатичну, фінансову і морально-політичну підтримку США і Канади. За дорученням уряду у 1920 р. за океан виїхав недавній міністр закордонних справ Л. Цегельський. За півтора року перебування у США він організував грошову збірку на Національний фонд оборони Галичини. Його діяльність підтримали провідні діячі республіканської партії, тісно пов’язані з нафтовими монополіями, у тому числі зі «Стандарт ойл компані», що намагалися взяти в оренду нафтові поля Прикарпаття.
Заклики співвітчизників почула й українська еміграція. Уже 13 липня 1919 р. у американському місті Провіденс відбулася трьохтисячна українсько-литовська маніфестація проти окупації поляками Східної Галичини. Серед виступаючих був Мирослав Січинський. Таку ж ухвалу 20 липня прийняло віче у Чикаґо. У відповідь на звернення голови Української місії у США Ю. Бачинського у вересні розпочато збір пожертвувань «на фонд оборони Галичини від польського злочинного наїзду». 15 січня 1920 р. делегати з’їзду Українського народного комітету США надіслали до Ліги Націй і прем’єр-міністрів країн Антанти телеграми з осудом польської окупації Галичини, на захист «з’єдиненої і неподільної Української Республіки».
У лютому українські народні комітети США і Канади ухвалили звернення «До американських українців» із закликом стати на захист поневоленого галицького населення, осудом «промосковської і польської орієнтації» окремих «українських політиків». 22 квітня Український народний комітет США надіслав каблеграми до Ліги Націй і особисто британського прем’єра Д. Ллойд-Джорджа з вимогою створити авторитетну міжнародну комісію для розслідування причин голоду і пошестей в окупованій Галичині. Діяльність цього комітету схвалив Г. Гувер, кандидат у президенти США. А мер Нью-Йорка, підтримавши пропозицію п’ятнадцятитисячного українського населення міста, оголосив 12 лютого «яко День збірки для голодуючих дітей Східної Галичини».
У травні 1921 р. до США виїхала урядова місія у складі Р. Березовського і Л. Мишуги. У листопаді їм на підмогу надіслано досвідченого К. Левицького, якого диктатор уповноважив самостійно вести фінансові і торгово-політичні переговори та укладати відповідні угоди. Тоді ж за океан відбув митрополит А. Шептицький. 21 грудня він мав аудієнцію у президента США Гардінґа, вимагаючи дипломатичної підтримки галичан на міжнародній арені. Всього українська еміграція США і Канади пожертвувала урядові ЗУНР понад 110 тис. доларів[593].
Під тиском дій уряду ЗУНР, української еміграції Америки і, нарешті, після заяви канадського міністра Догерті від 27 вересня 1921 р. загальні збори Союзу народів «висловили бажання, щоб Рада Союзу звернула увагу головних союзників і прийнятих до союзу держав на користь управильнити у близькому часі правне становище Східної Галичини». Немалий внесок у підготовку і прийняття цієї резолюції зробили дипломатичні місії Національної ради в Парижі, Лондоні та Римі. Принагідно зауважимо, що за кордоном діяли такі дипломатичні структури ЗУНР: посольство в Австрії (М. Василько, В. Сінгалевич), представництва в Англії (І. Витвицький), Чехословаччини (С. Смаль-Стоцький, Є. Левицький), Німеччини (Є. Левицький), Угорщини (Я. Біберович, П. Бубела), США (Л. Цегельський, Л. Мишуга), Канаді (О. Назарук), Бразилії (П. Карманський), місії – в Югославії (Г. Микитей) та Італії – Ватікані (О. Колесса, В. Бандрівський, П. Карманський, Е. Інсабато)[594]. Як правило, кожному офіційному представнику допомагали радник, секретар, військовий та морський аташе, канцеляристи.
Головними урядовими партнерами у Відні були: Західноукраїнське товариство Ліги Націй, Запомоговий комітет для Галичини і Буковини, Центральна управа українських січових стрільців, Робітниче товариство «Родина», Руханкове товариство «Січ», а також закордонні групи українських партій – народно-трудової, радикальної, християнсько-суспільної і селянсько-радикальної.
Особливо помітними були акції Західноукраїнського товариства Ліги Націй (створене у третю річницю Злуки – 22 січня 1922 р.) До його президії увійшли авторитетні політики Роман Перфецький (президент), Ернест Брайтер, Осип Назарук, Кирило Трильовський, Ілля Семак, Олександр Марітчак. До більш ширшого керівного органу – головної ради обрано, крім членів президії, не менш знаних А. Артимовича, Ю. Бачинського, Є. Левицьку, І. Коссака, Г. Микитея, Є. Перфецького, Й. Жана, Дмитра і Лева Левицьких. Сформовано також комісії – пропаганди, організаційну, збирання фондів[595].
За ініціативою товариства галицька проблема ретельно обговорювалась на шостій конференції Міжнародної унії товариства Ліги Націй (Прага, 4–7 червня 1922 р.). Конференція прийняла Західноукраїнське товариство у члени унії і ухвалила «резолюцію про державну окремішність Східної Галичини», у якій висловлювалося «бажання, щоби правне положення Східної Галичини було управильне в якнайкоротшім часі»[596].
Серед військової еміграції надзвичайно корисну роботу проводила Центральна управа УСС, створена 22 квітня 1922 р. у австрійській столиці за участю посланців з Галичини, Закарпаття, Відня і Праги. До її складу увійшли відомі громадські діячі: Іван Коссак (голова), Роман Перфецький, Антін Крушельницький, Володимир Огоновський, Семен Вітик, Андрій Жук, Осип Назарук, Кирило Трильовський, Лев Петрушевич. Управа заснувала фундацію інвалідів і започаткувала збір матеріалів до Українського військового музею[597].
Якийсь час із галицьким урядом співпрацював Михайло Грушевський, який разом із сім’єю жив у Празі, а згодом у Бадені під Віднем. У 1922 р. відомий політик вийшов із рядів Української партії соціалістів-революціонерів. І цим кроком професор остаточно припинив свою політичну діяльність. Вся наснага відтепер скеровувалася на написання десятитомника «Історія України-Русі»[598].
Під пильною увагою Української Національної Ради знаходилася також українська громадськість Чехо-Словаччини, демократичний уряд якої створив непогані умови для розвитку української освіти, науки і культури. За безпосередньою участю галицької інтелігенції, діячів ЗУНР там відкрито Український вільний університет (1921 р.), Українську господарську академію у Падебрадах (1922 р.), Високий український педагогічний інститут, Українську мистецьку студію у Празі (1923 р.). Для тих, що не мали закінченої середньої освіти, у Празі і Падебрадах діяли українські матуральні курси. Суспільно-культурне життя нуртувало навколо Українського громадського комітету, Українського історико-філологічного товариства, «Спілки українських лікарів в УСР» та ін. Немало діячів ЗУНР і УГА стали організаторами Музею визвольної боротьби України, у багатих фондах якого зберігались тисячі українських документів і матеріалів з історії УНР, ЗУНР, українського мистецтва, галицького стрілецтва і наддніпрянського козацтва. У 1945 р. посланці відомства Берії капітани Павлюк і Пшеничний навантажили музейне зібрання у два вагони і перевезли його до українських архівосховищ[599]. Щойно в 1991 р. ця унікальна колекція стала доступною для дослідників.
Перший п’ятитисячний табір інтернованих у Німецькому Яблонному було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.», після закриття браузера.