Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

Пальці самі випрямляють вусики запобіжної чеки й тягнуть кільце. Все. Чека у лівій руці, «фенька» у правій, над головою в Горілого. Досить випустити гранату — пружина відкине у повітря спусковий важіль, клацне капсуль-запалювач, і через; три секунди… Від осколків важкої рифленої гранати над схилом ніде не сховаєшся. Горілий завмер. Стоїть під урвищем, боїться й поворухнутись.

Пора йому, отаманові, за все відповісти. Нема йому на землі місця серед живих!

Звідси, із схилу, весь Горілий — це обпалене вузьке обличчя і піднята догори долоня. Губи в отамана тіпаються, він облизує їх язиком. Немає в мене інших почуттів, окрім огиди і ненависті.

Шестисотграмова граната здригається в руці, сама проситься. Важіль, прагнучи вивільнитися, тисне на пальці дедалі дужче.

Обличчя в Горілого вкривається великими краплинами вологи. То не дощ. Дощ сіє з неба дрібненький… Молодецьку кубанку отаман залишив у Інші. Волосся в нього пряме, рідке, лоб маленький, приплюснутий. Який, цікаво, вигляд мав він у поліцейській формі?

Долоня аж задубла від напруження. Ось-ось не втримає важеля. Горілий облизується. Мовчить. Боїться слово вимовити, боїться поколивати повітря, щоб не зірвати залізний рифлений плід.

Ніхто нічим не дорікне мені. Адже внизу Горілий! Звір. Виродок. Фашист. Велика спокуса дати важелеві ненароком відскочити од запалу. Тоді нічого не залишиться, як випустити гранату.

Він, мабуть, думає, що це я з ним граюся перед тим, як убити. Він і мене на свою мірку міряє.

Ні, я не випущу важкої ребристої «феньки». Ми живцем візьмемо його. Проведемо селом. Нехай подивляться глухарчани на бандитського отамана. Нехай знають: фашистської банди не існує, її чорна влада скінчилася. Ми досить сильні, щоб довести Горілого до суду, щоб судити його за радянським законом.

Горілий часто кліпає очима. Здається, він починає здогадуватися, що я не збираюся його вбивати. Переступає з ноги на ногу: посміливішав. Хоч він і поранений, але все-таки небезпечний. Хитрий звірюга. Адже я не знаю, яку там зброю сховано під одягом. І «яструбків» не можу покликати під кручу, тоді граната перестане бути для Горілого смертельною загрозою.

— Роздягайся, — кажу я Горілому. — І не роби зайвих рухів.

Він однією рукою, кривлячись, стягує сорочку, знімає галіфе, чоботи. З-за пояса на пісок падає пістолет. Горілий намагається затулити його ступнею.

— Відкинь ногою в воду, — наказую я. — Ну!

Він ледь зволікає. Для того щоб підібрати пістолет, підняти його і вистрілити, Горілому треба часу значно більше, ніж мені. Я просто розіжму пальці — та й годі. До того ж він може й промазати, а я ні. Висуваю гранату ще далі й тримаю її тепер тільки великим і середнім пальцями.

Горілий дивиться. Облизує губи.

Ох, і велика ж спокуса. Нехай-но тільки отаман не послухається! Але Горілий не хоче помирати під схилом. Він згоден хоч на невеличку відстрочку. Пістолет опиняється у воді.

— Одійди на три кроки!

Отаман стоїть піді мною в самих кальсонах, не зводячи очей з гранати. «Гіпнотизує» її.

— А тепер іди на дорогу!

Він задкує. Здорову руку підняв угору. Повагом, грузнучи у мокрому піску, ступає до дороги, де вже з’явився Попеленко з автоматом. Я стискаю кінці чеки і знову вставляю її в отвір важеля. Розводжу вусики. Шкода просто так кидати гранату в воду. Усе-таки добро.

— Попеленко! Прийми його! — гукаю я. — Та, коли що, одразу ж стріляй…

І зітхаю полегшено. Усе правильно. Добре, що граната не випорснула з руки. Ми покажемо глухарчанам, що Радянська влада міцна й непорушна. Ми не вдамося до помсти. Час Закону настав. Треба вернути людям спокій, віру в справедливість.

Там, під схилом пагорба, Попеленко наставив на Горілого дуло автомата. Ох і втомився ж я!

Бачу: маленький Глумський, підтримуючи Валерика, веде його лугом. Він десь аж під пахвою у морячка — наче живий костур. А на шляху… що це? Маляс, кинувши карабіна, ладнає самокрутку бандюзі, що сидить.

Та то ж Кріт сидить розкидавши ноги на піску! Кріт, тільки без смушевої шапки, без жупана й ременя з кобурою. Він покинув усю амуніцію, щоб швидше добігти до соснового бору.

— А де ж шостий бандюга? Утік?

У мене вже немає сили. Бій скінчився. Голова падає на зігнуту руку, на мокрий рукав шинелі. Очі склеплюються. Тепер я можу дозволити собі відпочити. Хлопці не дадуть замерзнути.

Віз м’яко перевалюється на піщаному шляху. Під головою в мене лежить паперовий мішок із пороховими плитками. Я бачу поряд Валерика. Він закусив від болю губу. Побачивши, що я розплющив очі, він підморгує, кумедно кривиться — бувалий, обстріляний морський піхотинець.

— Куди? — питаю я.

Стегно. Четверта позначка… Нічого. Головне — культурно вийшло. Один тільки бандера й утік.

Лебідка ліниво тягне довгу сноповозку. Трохи підвівшись, бачу Глумського з Малясом. Вони ведуть під дулами карабінів Горілого й Крота. В отамана рука перев’язана. Кріт, обмотавши голову клаптями чиєїсь сорочки, ступає згорбившись, шкіряна підшивка у вигляді величезного серця на його галіфе понуро ходить складкою туди-сюди. Маляс цілить у ту підшивку.

Невже все? Все! Перемога!

Над головою пропливає чорна обпалена дубова гілляка. Вона вся у крапельках дощу. Ми йдемо через Шарий гай. З низького неба, як і раніше, мрячить. Поскрипують втулки.

Від «передбанника» тягне теплом і густим хвойним духом. Незабаром Глухарка.

Попеленко простує попереду. Гордо простує, вивісивши на грудях автомата. Хоче перший увійти в село… Нехай зазнає того почуття — переможного повернення. Може, все-таки з нього вийде добрий вояка.

Ми увійдемо до Глухарки мовчки, під скрип втулок. Не плач, Антоніно, скажу я. Усе добре. Здрастуй. Буде ще ясний ранок, буде чиста роса на озимині. Здрастуй!

9.

Що було потім?

Горілого відвезли до Ожина. Банда Шмученка так і не змогла взяти райцентр. З Другого Українського перекинули на Полісся авіадесантний полк. Справи на фронтах були непогані, і командування могло дозволити собі таку розкіш. Банду знищили. Але після боїв в Ожині будинків стало ще менше, а згарищ і димарів прибільшилося.

Слідство тривало довго. Горілого повісили восени сорок п’ятого вкупі з кількома есесівськими карателями.

Як виявилося, на його совісті було близько трьохсот власноручно розстріляних ним людей. Отож прізвища Семеренкова, його старшої доньки Ніни й шістнадцятирічного Абросимова фігурували в