Читати книгу - "Жак-фаталіст"

Лікар. За моє, бо я ж таки попрацював.

Хазяйка. Знову ти, друже, тієї самої! Не те ти обіцяв мені сьогодні вночі, та дарма, ще ж тобі прийдеться.

Хазяїн. Та скажи мені, що з ним робити? Коли б хоч рік не такий лихий!

Хазяйка. Коли хочеш, я піду до кюре.

Хазяїн. Якщо хоч нога твоя там буде, скатую.

Лікар. А чому ж то, куме? Моя ходить.

Хазяїн. То ваша справа.

Лікар. За хрещеницю! Як там вона ся має?

Хазяйка. Дуже добре!

Лікар. Ну, куме, за вашу й мою жінку; обидві вони добрячі.

Хазяїн. Ваша розсудливіша, вона дурниці не зробила б…

Хазяйка. Але ж є, куме, сестри-жалібниці!

Лікар. Ох, кумо, чоловік, чоловік та щоб у сестер! Крім того, є маленька перешкода, завбільшки з палець… Випиймо за сестер, то добрі дівчата.

Хазяйка. Яка перешкода?

Лікар. Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до кюре, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер… Але, куме, ще чарку, вона, може, порадить нас. А його самого ви питали? Може, в нього кошт якийсь є?

Хазяїн. У солдата?

Лікар. У солдата є батько, мати, брати, сестри, родичі, друзі, хтось такий під небом… Випиймо ще чарку, а ви йдіть, здайтеся на мене.

Така була дослівно розмова між хірургом, хазяїном та хазяйкою, але як би я міг повернути її, впровадивши якогось негідника серед цих добрих людей! За мить Жак побачив би себе, або ви Жака побачили б стягнутого з ліжка й викинутого на шлях або в рівчак. — Чому не вбитого? — Убитого, ні. Я зумів би гукнути когось йому на допомогу й цей хтось був би солдат із його сотні, але це до нудоти тхнуло б «Клівлендом»[226]. Правда, правда! Правда, скажете ви мені, часто буває холодна, утерта й плоска; наприклад, ваше оце оповідання про Жакове перев'язування правдиве, але що в ньому цікавого? — Нічого. Згоден. Коли й треба бути правдивим, то так, як Мольєр, Реньяр[227], Річардсон[228], Седен; у правди є втішний вік, що його помічаєш, коли маєш хист. — Так, коли маєш хист, а коли його бракує? — Коли бракує, не треба писати. — А коли, собі на лихо, подібний до того поета, що я послав його до Пондішері[229]? — Що то за поет? — Цей поет… Та коли ви перебиватимете мене, читачу, і коли я сам себе раз у раз перебиватиму, що ж станеться із Жаковим коханням? Повірте мені, облишмо поета…

Хазяїн з хазяйкою пішли собі…

— Ні, ні, історію поета з Пондішері!

Лікар приступив до Жакового ліжка…

— Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері!

Якось прийшов до мене молодий поет, як і щодня вони до мене ходять… Але ж, читачу, яке відношення має це до подорожі Жака-фаталіста з його паном?

— Історію поета з Пондішері!

Після звичайних компліментів моєму розумові, хистові, смакові, добродійності та інших слів, яким я аж ніяк не йму віри, хоч мені кажуть їх уже більш, як років двадцять, може, й щиро, молодий поет добуває з кишені зошита. «Це мої вірші», — каже.

— Вірші!

— Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете ласкаві висловити про них свою думку.

— Ви правду любите?

— Так, пане, і хочу правди.

— Ви її знатимете.

— Як, то вам забракло розуму і ви повірили, що поет прийшов до вас шукати правди?

— Так.

— І навіть сказали йому правду?

— Напевне.

— Без пощади?

— Атож: пощада, хоч би й найкраще присмачена, була б грубою образою; коли її правильно витлумачити, вона означала б — поет із вас поганий, ще й людина нікчемна, бо я не добачаю у вас сили вислухати правду.

— І вам завжди щастило з відвертістю?

— Майже завжди…

Прочитав я вірші того молодого поета й кажу йому:

— Ваші вірші не тільки погані, а ще й доводять мені, що ви ніколи хороших не напишете.

— Значить, муситиму погані писати, бо не писати їх не можу.

— Що за жахливе прокляття! Чи розумієте ви, пане, до якого впослідження ви дійдете? «Ні боги, ні люди, ні колони[230] не прощають поетам пересічності»[231], — так сказав Горацій.

— Я це знаю.

— Ви багатий?

— Ні.

— Бідний?

— Ще й дуже.

— І ви до бідності хочете долучити ще й славу поганого поета; ви змарнуєте життя, постарієтесь. Старий, бідний і поганий поет — ох, пане, що за роль!

— Я розумію це, але мене пориває проти волі… (Тут Жак сказав би: «Але так на небі написано».)

— Батьки у вас є?

— Є.

— Хто вони такі?

— Ювеліри.

— Допоможуть вони вам?

— Мабуть.

— Так от, зустріньтеся з батьками й попросіть у них трохи коштовностей. Рушайте кораблем до Пондішері, подорож зіб'є бажання писати погані вірші, а приїхавши, ви зіб'єте достаток. Коли матимете достаток, повернетеся сюди й писатимете погані вірші досхочу, аби тільки не друкували їх, бо ж не треба нікому псувати смак…

Минуло вже років з дванадцять, відколи я дав таку пораду тому юнакові, аж ось він став у мене на порозі, — я його й не пізнав.

— Це я, пане, — сказав він, — той, кого ви послали до Пондішері. Я був там, набрав якусь сотню тисяч франків. Тепер повернувся, знову взявся до віршів, і ось приніс вам… Що вони, погані так само?

— Так само, але ж ви влаштовували свою долю і я не заперечую, щоб ви писали погані вірші.

— Так і я гадаю…

Коли лікар підійшов до Жакового ліжка, той не дав йому й слова мовити.

— Я все чув, — сказав він.

Потім, звертаючись до пана, додав…

Хотів додати, але його пан зупинився. Він стомився йти й сів край дороги, повернувши голову до якогось подорожнього, що йшов пішки назустріч їм, ведучи за вуздечку коня.

Ви подумаєте, читачу, що цей кінь — той самий, що вкрадено в Жакового пана, і ви помилитесь. У романі воно справді так трапилося б рано чи пізно, таким чи таким робом, але це не роман, я вже казав вам це і кажу ще раз.

— Бачиш, до нас іде хтось?

Жак. Бачу.

Пан. Кінь у нього, здається, добрий.

Жак. Я в піхоті служив, на конях не знаюся.

Пан. А я кіннотою командував і знаюся на них.

Жак. Далі.

Пан. Далі? Мені хочеться, щоб ти пішов і запропонував йому відступити нам коня, за гроші, звісно.

Жак. Річ безглузда, але я піду. Скільки ви