Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Шериф уже скочив з коня і тепер дивився, як хтось виповзає із собачої буди. Але, на його превеликий подив, той, кого він прийняв за собаку, випростався, і він розрізнив при мерехтливому зоряному світлі кучеряву голову й чорне обличчя негра.

— Агов, якого дідька ти забрався до собачої буди, ти, чорний негіднику? — загорлав Річард. — Чи твоїй африканській крові замало тепла в домі, що ти вигнав бідного пса з буди й сам поклався на його соломі?

Негр остаточно розбуркався і, схлипуючи, безладно забелькотів:

— О, маса; Річарде! Маса Річарде! Тут таке! Таке скоїлося! І хто б міг подумати! Хто ж бо сподівався, що він так нагло сконає… О боже, боже! Ще й не поховали, — я чекав, коли повернеться маса Річард та накаже викопати могилу…

Тут негр, замість пояснити до пуття, в чому річ, почав гучно хмикати.

— Як? Що? Хто сконав? Кого не поховали? Кому могила?.. — тремтячим голосом допитувався Річард. — Що тут сталося? Чи не з Бенджаміном? У нього боліла печінка, але ж я дав йому…

— О ні, ще гірше! Куди гірше! — ридав негр. — О боже! Міс Ліззі й міс Грант… вони гуляли… в лісі… сердешний Воїн! Він убив… пуму… О господи! Натті Бампо… горлянка роздерта… ось подивіться, він тут…

Нічого не второпавши, Річард терпляче дочекався, поки Аггі приніс із кухні ліхтар, тоді пішов слідом за ним до собачої буди, де й справді побачив труп бідолашного Воїна, скривавлений і закляклий, але любовно прикритий курткою негра. Шериф хотів знов почати розпити, але нещасний негр, який добровільно стеріг свого загиблого друга, не міг нічого доладно пояснити, бо горе Аггі ожило тепер, коли він остаточно прокинувся. На щастя, цієї миті розчинилися двері й на порозі став Бенджамін, тримаючи високо над головою свічку, так що видно було грубі риси його обличчя. Річард кинув повід негрові й, наказавши йому доглянути коня, швидко ввійшов до зали.

— Що таке, чому пес сконав? — вигукнув він. — Де міс Темпл?

Показавши великим пальцем лівої руки через праве плече, Бенджамін відповів:

— Лягла спати.

— А суддя Темпл?

— У своїй каюті.

— Але ж чому Воїн мертвий? І чому так голосить Аггі?

— Тут усе записано, сквайре! — відповів Бенджамін, киваючи на грифельну дошку, що лежала на столі поруч із глеком грогу, люлькою, яка ще диміла, й молитовником.

Окрім усіх своїх справ Річард забавлявся ще тим, що вів облік поточних подій у щоденнику на зразок корабельного журналу. Там він занотовував не лише факти, що стосувалися його особисто, але й спостереження над погодою, всякі родинні новини, а часто й різні пригоди з життя селища. Відколи він посів місце шерифа і змушений був часто виїжджати, Річард доручив Бенджамінові фіксувати все, що траплялося під час його відсутності, на грифельній дошці, а потім переносив ті відомості в журнал, зазначаючи також години й усякі деталі та дати. Однак існувала певна істотна обставина, через яку не вийшло б літописця з Бенджаміна, коли б не Річардова винахідливість. Річ у тому, що достойний управитель не вмів читати нічого, крім свого молитовника, точніше, окремих місць у ньому, та й то по складах і калічачи важкі для вимови слова. Для когось іншого ця обставина стала б непереборною перешкодою, — але тільки не для Річарда. Він винайшов свого роду ієрогліфи для опису різних буденних подій: який вітер віяв, сонце було чи дощ, котра була година тощо. Що ж до незвичайних подій, то тут Річард, обмежившись кількома загальними вказівками, в усьому іншому покладався на кмітливість управителя. Читач, певно, вже здогадався, що саме на цей нотатник і показав Бенджамін замість прямої відповіді.

Джонс випив кухоль грогу, дістав із схованки свій журнал, сів за стіл і наготувався переписати відомості з грифельної дошки, а заразом і вгамувати власну цікавість. Бенджамін панібратськи сперся однією рукою на бильце крісла шерифа, а друга лишалася вільною, щоб можна було вказівним пальцем, скарлюченим, як і його ієрогліфи, водити по них, розтлумачуючи їхнє значення.

Перше, що привернуло увагу шерифа, було зображення компаса, яке він сам вирізав у кутку дошки. На шкалі були позначені румби, так що будь-хто, кому траплялося стояти за стерном, не міг би помилитися щодо їх значення.

— О, — мовив шериф, улаштовуючись зручніше, — у вас тут, я бачу, цілу ніч віяв південно-східний вітер. Я думав, що він нажене дощ.

— Ані краплини, сер, — відповів Бенджамін. — Здається, бачок там, нагорі, зовсім спорожнів; за три тижні опадів було стільки, що води не вистачило б утримати пірогу індіанця Джона, хоч осадка у тої посудини всього лиш один дюйм.

— А хіба вітер не змінився вранці? Там, де я був, він змінився.

— Аякже, змінився, сквайре; але ж я зазначив цю зміну.

— Щось я не бачу де, Бенджаміне.

— Не бачите? — сказав управитель трохи буркотливо. — А це що — риска проти норд-норд-осту, і тут я домалював схід сонця? Значить, то було під час ранкової вахти.

— Так, так, цілком зрозуміло. Але де ж позначено зміну вітру?

— Як де? Хіба ви не бачите чайник, а від нього йде пряма — вона, правда, вийшла трохи кривою — на зюйд-зюйд-вест! Оце і є зміна напрямку вітру. Он, бачите, голова борвію — ви ж самі дали мені цю позначку…

— Борвію? Ага, ти хочеш сказати — Борея! А чому ти провів від його рота чотири лінії на всі сторони світу?

— Це не моя провина, сквайре Дік, — це ваш клятий клімат. Вітер спочатку віяв у всіх цих напрямках…

— Так, так, Бенджаміне, я, здається, зрозумів, — мовив шериф, записуючи в журнал. — Але тут я бачу хмару над сонцем, — це що, вранці було хмарно?

— Так точно, сер, — відповів Бенджамін.

— Ага! Ось неділя — позначки тривалості проповіді: одна, дві, три, чотири… Що таке? Невже містер Грант проповідував аж сорок хвилин?

— Атож, десь так: півгодини за моїм піщаним годинником. Ще додайте той час, який я витратив, щоб перевернути годинник, та ще накиньте кілька хвилин, бо я не дуже вправно це зробив…

— Слухай, Бенджаміне, за твоїми розрахунками Щось дуже довга