Читати книгу - "Синi етюди"

Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.

- Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок.

Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнiє.

Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. "Плаче чи ще?" - i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.

На рiг до обiдраної хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв.

Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.

На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв їх. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники - i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б'є по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам'ятає, частенько в кутку плакав - шкода було пташину…

Нечипiр повернувся й сказав:

- Мабуть, незручно лежати, друже?

Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:

- Та що там говорити… Ех!

Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:

- Може, хоч тепер пiдемо?

Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку.

II

Бiля розправи стояв гомiн.

Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:

- Дядю, а якщо вони вискочуть iз тiєї вулицi, що на Олексiєву леваду веде?.. Що тодi буде?

- А тобi яке дiло? - сказав голова.

Хлопчик не зрозумiв "дядю" й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно знає, що "вони" саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi:

- Та ви його паличкою! - порадив хтось i додав: - Ану-бо, вишкварок, додому гиля!

- Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик.

- А воно й справдi,- сказав один.

- Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: - Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?

- Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.

- Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.

Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.

Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль.

- Про мене що? - сказав дiд Кудря.- Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.

- Жалько? - на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти їх тодi не жалiв, як вони закликали до них у "партiю"? Ну?

- Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.

- Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити їм, то й нема.

Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся:

- А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?

- Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм… Ось iди сюди, Панасе! - покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.

Онисько рiшуче махнув рукою.

- Ти менi не наливай! - сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи.

- Що казати?

- Те, що я спитав.

- А що ти спитав?

- Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордiйович до людей спрожога:

- Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам!

- Та й справдi, Онисько! - загомонiли селяни.- Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!

Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi - на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а вiн нiби сказився. Голiвку в плечi втяг, руками, як вiтряк крилами..

- Та що там таке? - скрикнув нарештi хтось.

- Ку-урява! По вулицi… бiжить! - закричав хлопчик.

Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз - тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.

- Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.

- То, дядю,- кричить хлопчик,- Мар'янчина дiвка бiжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

- Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патрiярх.- Чуєте, хлопцi?

Знову зiйшлися. Не дивляться один на одного - соромно. I кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:

- I коли це ти вилупив такого?

- Це ти про Ванька?

- Авжеж!

Мовчить Петренячий - нiяково i йому. А Микита Гордiйович стоїть бiля дверей i обтрушується., Шкода: нову жилетку уболотив.

- Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.

- Звiсно, що слiд,- нерiшуче додав другий.

Голова одкашлявся i сказав "несмiло":

- Ванько, ану-бо йди сюди!

- Чого, дядю?

- Iди, я тебе за вухо…

Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

- Як ти кажеш? - спитав патрiярх.

- Нє!

- Як це "нє"?

- Не хочу.

Шипить Микита Гордiйович: "

- Порядки новi!- "не хочу!". Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi це лiт п'ять позад. Я б тебе "не захотiв".

I витер чоло хусткою.

…А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав суховiй. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди. Ванько хотiв додому бiгти - не пустили.

Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та не з того боку. Вискочили з Гордiєвого городу - i вже бiля збiрнi. Дехто не встиг навiть пiдвестись. Були це нiхто iнший, як дячок Нечипiр iз Троїцької церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.

…"Тюхтiї!"