Читати книгу - "Три мушкетери"

— Ви й справді залізний! — вигукнув Араміс.

— Мені щастить — тільки й того. Ну, а як ви житимете тут без мене? Суперечок про персти й благословення більше не буде?

Араміс усміхнувся.

— Я писатиму вірші, — сказав він.

— Авжеж, вірші, напахчені такими самими парфумами, що й записка служниці пані де Шеврез. Навчіть Базена правилам віршування — це трохи втішить його. Що ж до коня, то їздіть на ньому щодня потроху, і ви знову звикнете до сідла.

— О, за це не турбуйтеся, — відповів Араміс — До вашого приїзду я зовсім одужаю.

Вони попрощались, і за десять хвилин Д'Артаньян, доручивши Араміса піклуванню Базена і хазяйки заїзду, вже скакав по Ам'єнській дорозі.

Яким він знайде Атоса, та й взагалі чи знайде його?

Адже Д'Артаньян залишив Атоса в дуже скрутних обставинах: можливо навіть, його друг загинув. Ця думка так засмутила юнака, що він тяжко зітхнув і сам собі присягнувся помститися за свого товариша.

З усіх Д'Артаньянових друзів Атос був найстаршим і, здавалось би, мав бути найменш близький йому за смаками й звичками.

І все-таки Д'Артаньян вирізняв його серед усіх. Шляхетна зовнішність Атоса, спалахи величі, що проривалися час од часу через тінь непомітності, якою він доброхіть себе оточив, врівноваженість, витриманість, щира товариськість, дошкульна веселість, нарешті, хоробрість, яку можна було б назвати сліпою, коли б її не зумовлювала дивовижна холоднокровність, — усе це викликало в Д'Артаньяна почуття куди сильніші за повагу або дружню прихильність; наш юнак захоплювався Атосом.

Атос, коли він був у гуморі, міг витримати порівняння з паном де Тревілем, цим вишуканим і благородним придворним. Він був середній на зріст, але такий стрункий і ставний, що не раз і не двічі, борючись із Портосом, перемагав цього велетня, фізична сила якого була приказкою серед мушкетерів; його обличчя з проникливими очима, прямим носом і чітко окресленим, як у Брута[151], підборіддям, мало в міру владний і привітний вигляд; руки, за якими він зовсім не доглядав, доводили до відчаю Араміса, який не жалів на свої ні мигдального мила, ні ароматичної олії; голос його був глибокий і водночас мелодійний; та найсуттєвішою прикметою, яка здавалася зовсім незбагненною в Атосі, що завжди намагався бути ненав'язливим і непомітним серед інших, було те знання світу та звичаїв найвишуканішого товариства, ті сліди шляхетного виховання, які мимоволі вчувалися в кожному його вчинку.

Коли йшлося про званий обід, Атос влаштовував його краще за будь-кого з придворних, пропонуючи кожному гостю місце відповідно до того становища, яке він успадкував од предків або здобув сам. Коли йшлося про геральдику[152], Атос показував себе знавцем усіх дворянських ліній королівства, їх генеалогії[153], сімейних зв'язків, гербів і походження цих гербів.

Він блискуче знав геть усе про старовинні звичаї та про спадкові права, які мають великі землевласники, й чудово розумівся на полюванні з псами та соколами; якось у розмові про це високе мистецтво Атос здивував навіть самого короля Людовіка XIII, якого усі вважали бездоганним знавцем цієї справи.

Як і всі вельможі того часу, Атос блискуче фехтував та їздив верхи. Понад те, він так знався навіть на схоластичних науках[154], які нечасто вивчалися тоді військовими, що тільки поблажливо всміхався, дослухаючись до тих нечисленних латинських фраз, якими хизувався Араміс і які начебто розумів Портос. Кілька разів, коли Араміс припускався помилки в правилах граматики, Атос дозволяв собі, на превеликий подив друзів, поставити дієслово в потрібний час, а іменник — у належний відмінок. До того ж він був бездоганно чесним, і це в ту добу, коли військові так легко обходилися з вірою та совістю, коханці — з делікатністю, властивою для наших днів, а бідняки — із сьомою запозіддю Божою[155]! Словом, Атос був незвичайною людиною.

Але траплялося й так, що часом цю витончену натуру, це прекрасне створіння, цей проникливий розум долала низька буденщина — подібно до того, як це буває зі старими людьми, що помалу підупадають на силах і втрачають глузд. Коли — справа цілком звична — Атос потрапляв у скруту, все світле, що було в ньому, згасало, і всі його достойності розвіювались, немов поглинуті темрявою ночі.

Напівбог зникав — але й людині майже не лишалося місця. Схиливши голову, ледве повертаючи язиком, Атос довгими годинами дивився згаслими очима то на пляшку і склянку, то на Грімо, який, звикши підкорятися кожному його знаку, читав у безтямному погляді свого хазяїна найменші його бажання й одразу ж виконував їх. Якщо четверо друзів збиралися саме в такий час, Атос за всю розмову прохоплювався одним-двома словами, та й то сказаними через силу. Натомість він пив за чотирьох; але це зовсім не впливало на нього, хіба що він трохи більше насуплював брови та ставав ще сумнішим, ніж звичайно.

Д'Артаньян, що, як ми знаємо, мав допитливий і проникливий розум, не годен був, попри всю свою цікавість, збагнути причин цієї глибокої байдужості або хоч визначити обставини, що породжували її. Атос ніколи не отримував листів, як ніколи й не робив чогось такого, про що було б не відомо його друзям.

Не можна було сказати, що в такий смуток його вкидало вино: навпаки, він пив саме для того, щоб побороти журбу, хоч, як ми вже казали, ці ліки тільки додавали Атосові печалі. Не можна було пояснити його чорну меланхолію й невдалою грою, бо, на відміну від Портоса, який, залежно від повороту обставин, то горлав пісень, то вибухав прокльонами, Атос, виграючи, лишався таким самим байдужим, як і тоді, коли програвав. Розповідали, що якось, сидячи в колі мушкетерів, він виграв за вечір тисячу пістолів, програв їх разом із гаптованою золотом святковою портупеєю, відіграв усе це і понад те виграв ще сто луїдорів, і при цьому його гарні чорні брови ні на мить не насупилися, руки не втратили своєї сніжної білості, а розмова, яка неквапно точилася в той вечір, була весь час спокійною і приємною.

Смуток, що затьмарював йому обличчя, аж ніяк не можна було пояснити також впливом змін погоди, як це трапляється з нашими сусідами-англійцями. Його туга збільшувалася саме в найкращу пору року — червень і липень були для Атоса найгіршими місяцями. Останнім часом ніхто не бачив його засмученим, і він тільки знизував плечима, коли з ним говорили про майбутнє; отож Атосова таємниця була пов'язана з минулим, і це підтверджували непевні чутки, які дійшли