Читати книгу - "Мартін Іден"

Брісенден посувався у темряві, аж поки не побачили смугу світла — там були двері. Постукали, їм відповіли, а за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсові, чорнявому вродливому чоловіку з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами та великими й блискучими чорними очима. Мері, статечна білява молодичка, мила посуд у маленькій кімнатці, що правила й за кухню, й за їдальню. Перша ж кімната була водночас і спальнею, і вітальнею. Над головами так низько висіла випрана білизна, що Мартін спершу не помітив двох чоловіків, які розмовляли в кутку. Вони радісними вигуками привітали Брісендена та його сулії з портвейном. Познайомившись із ними, Мартін довідався, що це Енді й Перрі. Він пристав до них і почав уважно слухати розповідь Перрі про бокс, який той бачив напередодні. А Брісенден ревно заходився готувати грог і частувати вином та віскі з содовою. На його команду: «Всіх сюди!» Енді побіг скликати пожильців,

— На наше щастя, більшість удома, — прошепотів Брісенден Мартінові. — Ось Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенс, я чув, десь вийшов. Я неодмінно заведу мову про монізм. Хай вони хильнуть трохи, тоді побачите.

Спочатку розмова не в'язалась, але все ж Мартін одразу помітив, який проникливий у цих людей розум. Кожен мав свої власні думки, хай іноді й суперечливі, але не поверхові, і всі ці люди були дотепні й гострі на слово... Про що б вони не говорили, кожен намагався підходити з наукових позицій, маючи свої твердо обгрунтовані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не позичали; всі були справжні бунтівники, і з їхніх уст не злетіла жодна банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було в світі речі, що не цікавила б їх. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Уорд на нову п'єсу Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менсфілда. Вони хвалили чи висміювали передові статті ранкових газет, перекидалися від умов праці в Новій Зеландії до Генрі Джемса й Брандера Метью; обговорювали політику Німеччини на Далекому Сході, економічні аспекти «жовтої небезпеки», німецькі вибори й останню промову Бебеля, а тоді поверталися до місцевих політичних інтриг, до останніх планів та чвар у комітеті об'єднаної робітничої партії і до того, як організовується страйк портових вантажників.

Мартін був вражений їхньою обізнаністю в найрозмаїтіших справах. Вони знали те, про що ніколи не писали газети — усі таємні нитки й пружини, що надають руху маріонеткам. Навіть Мері, приєднавшись до розмови, виявила такий розум і знання, яких він не зустрічав у жодної знайомої йому жінки. Поговоривши з Мартіном про Свінберна й Росетті, вона несподівано повела його крученими стежками маловідомої йому французької літератури. Зате коли вона почала боронити Метерлінка, він узяв над нею гору, виставивши глибоко обмірковані тези з «Ганьби сонця».

Увійшло ще кілька чоловік, і в кімнаті стало аж темно від тютюнового диму. Раптом Брісенден дав гасло до бою.

— Слухайте, Крейсе, тут є для вас нова жертва, — мовив він, — юнак у розквіті літ, завзятий прихильник

Герберта Спенсера. Ану, зробіть з нього геккеліанця... коли зможете.

Крейс стрепенувся, немов наелектризований, а Нортон співчутливо глянув на Мартіна і лагідно усміхнувся, наче обіцяв стати на захист його.

Крейс почав наступ на Мартіна, але Нортон устрявав до розмови дедалі частіше, і кінець кінцем між ним та Крейсом спалахнув запеклий герць. Мартін стежив за їхньою суперечкою і не вірив своїм вухам. Щоб таке діялося направду, та ще й у робітничому кварталі — це здавалося неймовірним. У цих людях ніби оживали всі книжки. Вони розмовляли палко й захоплено і від розумової гри збуджувались так, як інші —від алкоголю чи гніву. Це була не суха друкована філософія, написана мало не міфічними напівбогами, як Кант чи Спенсер, а жива, з гарячою червоною кров'ю, владно втілена в цих двох схвильованих людях. Вряди-годи до суперечки приєднувався ще хтось, а інші стежили за нею напружено й пильно, забувши про недокурені цигарки.

Ідеалізм ніколи не приваблював Мартіна, але в тлумаченні Нортона він був для нього справжнім відкриттям. Логічність ідеалізму, що справила таке враження на Мартіна, здавалося, не доходила до Крейса й Гамільтона. Вони висміювали Нортона як метафізика, а він теж брав їх на глузи, обзиваючи метафізиками. Слова «феномени» і «номени» раз по раз лунали в повітрі. Крейс і Гамільтон обвинувачували Нортона в намаганні пояснити свідомість самою свідомістю, а він закидав їм словесне жонглювання і будування теорії на словах, а не на фактах. Це їх страшенно обурювало, бо вони завжди мали за правило спиратися на факти і фактам надавати належні назви.

Коли Нортон заглибився в нетрі кантівського вчення, Крейс нагадав йому, що всі добрі німецькі філософи після смерті потрапляють до Оксфорда. Трохи згодом Нортон заговорив про гамільтонівський закон ощадності, і його супротивники одразу ж заявили, що вони застосовують цей закон до кожного свого розумового процесу. Мартін стискав руками коліна і був у захопленні від їхнього змагання. Проте Нортон не був прихильником Спенсера і під час суперечки часто звертався до Мартіна, приділяючи йому не менш уваги, ніж своїм опонентам.

— Ви знаєте, що Берклі [26] ще ніхто не заперечив, — сказав він, дивлячись на Мартіна. — Герберт Спенсер Підійшов до істини найближче, але все ж не досить близько. І навіть найсміливіші його послідовники не пішли далі. Я недавно читав статтю Сабілі, і він теж каже, що Спенсер «майже» заперечив Берклі.

— А знаєте, що сказав Юм? [27] — запитав Гамільтон. Нортон кивнув головою, але Гамільтон вів далі, звертаючись до інших:

— Він сказав, що аргументи Берклі незаперечні, але й не переконливі.

— Це як на Юма, — відповів Нортон. — А в Юма розум такий самий, як і у вас, з тією