Читати книгу - "Гра в бісер"

переживання! Десь така була моя думка, бо я добре бачив, що від касталійського в тобі майже нічого не залишилось, ти явно забув навіть основні наші правила. Гаразд, не моє діло було, яким ти став. Але чого ж ти приїхав до Вальдцеля й захотів привітати нас як товаришів? Це, як я вже сказав, дратувало і прикро вражало мене, ти тоді мав цілковиту слушність, вважаючи мою підкреслену ввічливість нехіттю. Так, я інстинктивно не хотів зближення з тобою, і не тому, що ти був світською людиною, а тому, що ти претендував на звання касталійця. Коли ж ти після стількох років недавно з’явився тут знов, у тобі вже нічого цього не відчувалося, ти мав вигляд світської людини й говорив, як говорять у вас, а особливо вразив і зворушив мене вираз суму, туги і горя на твоєму обличчі; все — твоя поведінка, твої слова, навіть твій смуток — приваблювало мене, було гарне, гідне тебе, личило тобі, ніщо не дратувало мене, я міг прийняти тебе такого без внутрішнього опору, цього разу не потрібно було підкресленої ввічливості й витримки, і тому я зразу зустрів тебе як друга й намагався виявити тобі свою любов і увагу. Цього разу вийшло навпаки: тепер я шукав зустрічі з тобою і домагався твоєї прихильності, а ти був дуже стриманий, але саму вже твою появу в нашій Провінції і твою цікавість до її долі я мовчки сприйняв як ознаку приязні й вірності. Ну, а тепер ти також пішов мені назустріч, і ми, нарешті, досягли того, що можемо відкрити один одному душу і, сподіваюся, відновити нашу давню дружбу.

Ти тількино сказав, що дуже болісно пережив нашу юнацьку зустріч, а для мене, мовляв, вона не мала ніякого значення. Не будемо сперечатися про це, хай і так. Але теперішня наша зустріч, amice, має для мене велике значення, багато більше, ніж я можу тобі сьогодні сказати і ніж ти можеш собі уявити. Щоб довго не спинятись на цьому, скажу одне: я сьогодні не тільки віднайшов утраченого друга і тим самим воскресив минулі часи, щоб зачерпнути в них нової сили для нових перетворень. Для мене ця зустріч — перш за все поклик, крок до зближення, вона відкриває переді мною шлях у ваш світ, знов ставить мене перед давньою проблемою синтезу між нами й вами, і відбувається вона, признаюся тобі, саме вчасно. Цього разу я не лишився глухий до поклику, слух мій чуйний, як ніколи, бо поклик не застав мене зненацька, мені не здається, що він чужий і прийшов десь ззовні, що перед ним можна відкрити, а можна й замкнути своє серце, ні: він виходить ніби з самого мене, це відповідь на дуже сильне, дедалі наполегливіше бажання в мені самому, на мою потребу й на мою тугу. Але про це ми поговоримо іншим разом, уже пізно, нам обом треба відпочити.

Ти недавно говорив про мою веселість та свій смуток і вирішив, здається мені, що я не розумів твоєї, як ти кажеш, скарги, навіть сьогодні не розумію її, бо відповідаю на неї усмішкою. Тут уже я справді чогось не розумію. Чому не можна вислухати скаргу весело, чому на неї треба відповідати смутком, а не усмішкою? Ти з своїми турботами і зі своїм клопотом знов прийшов до Касталії, до мене, і я можу з цього зробити висновок, що тебе, мабуть, чимось вабить до себе саме наш ясний, веселий погляд на життя. Але якщо я не можу переживати разом з тобою твоєї журби і горя й заразитися ними, то це не означає, що я не шаную їх і ставлюся до них легковажно. Я цілком визнаю той образ, який наклали на тебе твоя доля і світське життя, він твій, я його люблю й шаную, хоч сподіваюся ще побачити, як він зміниться. Як виник такий образ, я можу лише здогадуватися, колись ти розкажеш мені про це саме стільки, скільки вважатимеш за потрібне. Я лише бачу, що тобі, мабуть, живеться тяжко. Але чому ти вважаєш, що я не хочу й не можу правильно зрозуміти тебе і твоє горе? Десиньйорі знову спохмурнів.

— Часом мені здається, — сумно почав він, — що ми не тільки порізному висловлюємо свої думки й говоримо різними мовами, кожну з яких віддати іншою можна тільки приблизно, але й що ми взагалі різні істоти, які ніколи не будуть здатні зрозуміти одна одну. І я ніяк не можу вирішити, хто з нас, власне, справжня, повноцінна людина — ти чи я, чи ні ти, ні я. Була пора, коли я дивився на вас, членів Ордену і грав1ців у бісер, знизу вгору, з почуттям власної неповноцінності, з шанобою і заздрістю, як на вічно веселих богів чи надлюдей, що вічно бавляться і вічно втішаються своїм буттям, неприступні для страждань. А була й така пора, коли на зміну заздрості приходили жаль і зневага до вас, ви здавалися мені кастрованими, штучно перетвореними у вічних дітей, недорослими й наївними в своєму незворушному, позбавленому будьяких почуттів, ретельно обгородженому, чисто прибраному іграшковому світі, схожому на дитячий садок, де кожному старанно витирають носа і приборкують, придушують кожен недозволений порух думки чи почуття, де ціле життя грають у пристойні, безпечні ігри і зразу ж контролюють, відвертають, знешкоджують і лікують медитацією кожен підозрілий проблиск життя, кожне велике почуття, кожну щиру пристрасть, кожне хвилювання серця. Хіба це не штучний, стерилізований, пошкільному обмежений світ, половинчастий, уявний світ, у якому ви тут боягузливо животієте, світ без вад і пристрастей, без голоду, без соку й солі, світ без родини, без матерів і дітей, навіть майже без жінок! Статевий потяг ви погамовуєте медитацією, небезпечні, ризиковані речі, за які важко відповідати, якот економіка, юриспруденція, політика, ви вже протягом багатьох поколінь накидаєте іншим, лякливі й добре захищені, не маючи ні потреби дбати про шматок хліба, ні дуже обтяжливих обов’язків, ви живете паразитичним життям і, щоб не було нудно, жваво бавитесь у свої вчені забавки, рухаєте склади й літери, музичите і граєте в бісер, а тим часом там, серед світового бруду, бідні, зацьковані люди живуть справжнім життям і роблять справжнє діло.

Кнехт слухав його так само уважно й привітно.

— Любий друже, — задумливо мовив він, — як же твої слова нагадують мені наші шкільні роки й тодішній твій критичний запал! Але в мене сьогодні роль не та, що тоді, не моє тепер завдання боронити Орден і