Читати книгу - "Повiя"

"Сам iрод не розбере сього Довбню! - подумав Проценко. - Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"

Вiн почав утiшати його:

- Хiба ти перший, ти -послiднiй.

- То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде! Шкода, брат, дiвки; або женитись треба, або повiситись разом з нею. Он воно що! - признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.

- Гм! - мугикнув Проценко. - Женитися? Що ж вона - вiрна тобi? кохає?

- А чорти її батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й вiрна, поки хто не кивнув на неї пальцем.

- Нi, не всi такi, - поперечив Проценко.

- Усi! - гукнув Довбня. - Усi одним миром мазанi! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дiвки. Пропаде нi за цапову душу! Почне тинятися попiд тинами, на ногах зогниє!

- Ну це вже твоє дiло, як хоч, так i роби, - одказав Проценко, зостановлюючись.

Вони якраз дiйшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценковi треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi - прямо, майданом.

- А ти б що зробив на моєму мiсцi? - попитав Довбня.

- Не знаю, не був у таких бувальцях.

- Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, - каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! - перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, - рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!

Проценко позiхнув.

- Позiхаєш? Спати хочеш?

- Пора вже.

- То й ходiмо.

- Тут нам розходитися, - натякнув Проценко

- Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.

- Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.

- Чого?

- Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.

- Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! - базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.

А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б - про що путнє, а то - про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?

Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"

Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi - нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..

Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", - подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.

- Зараз, зараз! - донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.

- Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.

- Чого ви стали? Iдiть уже! - роздався голос Христi. Його наче що шпигонуло.

- Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? - промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.

- Що се ви! Господь з вами! - ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.

- Серце моє! Христиночко!.. - I уста їх злилися. Солодко вони защемiли у нього, якась огненна печiя дiйшла до серця… Вiн, як божевiльний, здавив її, пригорнув до себе, i обличчя її, i уста, i очi покрив своїми поцiлунками.

- Годi, годi вам… Ще Мар'я почує, - шепче вона.

- Ягiдко моя! наливаная!.. - Вiн припав до неї, до її теплого лона; вiн чув, як її серце билося, як її тепло переходило у його, як воно не грiло - палило його.

- Iдiть уже, я сама засуну! - голосно промовила вона.

Вiн, як ошпарений, кинувся в хату. А Христя, засунувши сiни, побралася на пiч.

Чи то тепло печi, чи то несподiвана стрiча, його гарячi поцiлунки та обiйми - гонили її кров, будили думки, не давали їй заснути… Серце її так несамовито стука!.. Невiдомi любi та милi почування огортають душу… їй чогось хочеться смiятися i плакати.

"Невже вiн… вiн, панич, що за ним ганяються панянки з усього мiста, - мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша,