Читати книгу - "Золотий дім"

— Я не можу, — відповів я. — Працюю над фільмом. У мене тепер гаряча пора.

— Ти не хочеш, — мовила вона. — Ось що ти мені кажеш. А ти став егоїстом.

— У тебе багато ресурсів, — сказав я. — Маєш людей під собою. Їх і використовуй. Я не твій працівник.

Я говорив гострим тоном. Не мав наміру дозволяти їй мною командувати.

Вона мала на собі довгу білу сукню, тугу в ліфі й розширену нижче талії, з мереживним коміром-стійкою, що нагадував брижі. Вона сперлася на дерево, і я відразу пригадав Ельвіру Мадіґан, героїню чудового однойменного фільму Бу Відерберґа, приречену коханку, що ходить по линві в лісі. Вона заплющила очі й промовила голосом, схожим на зітхання.

— Усе це такий фарс. Їхнє прізвище зовсім не прізвище. Мадемуазель Лулу ніяка не Лулу. Може, і я не я, а та пані, що грає роль моєї матері, просто якась жінка, яку я найняла зіграти цю роль. Розумієш, про що я? Ніщо не є справжнім.

Це були розпорошені думки, і я побачив, що під маскою самовладання вона переживає власні гризоти.

— Справжня тільки моя дитина, — озвалася вона. — І завдяки їй я знайду врешті своє справжнє місце, — похитавши головою, продовжила: — А поки що всі відіграють якісь ролі. Можливо, навіть ти. Ти став для цієї сім’ї наче духівник, але ти не священник, хто ти насправді, чого ти хочеш, може, я маю щось запідозрити, може, ти Юда, — тоді вона розсміялася. — Вибач, — додала поспіхом, починаючи відходити. — Ми всі на межі зриву. Колись усе стане на місця. Ага, а ти біжи до своєї дівчини, яка нічого ні про що не знає, і так буде краще.

Звісно, це ще одна її погроза, подумав я, спостерігаючи, як вона віддаляється. Вона не наказала б мене «прибрати», але в разі необхідності зруйнувала б моє щастя, розповівши Сучітрі про те, що я зробив. Тоді я усвідомив, що маю бути першим, хто розповість Сучітрі, чого б це не коштувало. Я мусив знайти в собі відвагу спромогтися на правду й сподіватися на те, що наше кохання досить сильне, аби її витримати.

А Ельвіра Мадіґан, подумав я, це ще один псевдонім. Це не було справжнє ім’я нещасної данської канатоходиці. Гедвіґа Єнсен — ось хто вона була насправді. Власниця найзвичайнішого імені.

Так: мене затягнуло в ґолденівський світ вигадки, і лише правда може мене звільнити.

Кішка Лео була для Петі тим, чим чарівна пір’їнка для Дамбо. Із риссю на руках він знову став геніальним диваком, який під час нашої першої зустрічі прогулювався Садами, голосно говорив до всіх охочих його слухати й смішив дітлахів. Стояла м’яка осінь, прекрасна погода в шалені часи, тож Петине пальто залишалося в шафі, тим часом, як він недбало накидав на шию смугастий веселковий шарф і виставляв напоказ цілу галерею своїх викличних костюмів: кремовий із широкими лацканами, в якому він уперше з’явився серед нас, лепреконсько-зелена трійка, коли хотів викликати дух Оскара Вайлда, або двобортний костюм кольору темного шоколаду в молочно-шоколадну клітинку. Шейкер він тримав у одній руці, фужер для мартіні в іншій, а баночка з оливками стояла, як і раніше, на лавці. Тільки тепер поруч із баночкою лежав айпед, що притягував, наче сонце планети, дітлахів, яким Петя показував бетаверсії своїх останніх ігор і заохочував їх випробувати. Тепер ці ігри були його історіями, і діти охоче в них пірнали, мандруючи до світів, розташованих у його голові. На кілька прекрасних днів думки про смерть відійшли вбік, а яскрава книжка життя розгорнулася на новій сторінці.

— Ти собі усвідом, — сказала Сучітра, — що цей фільм став фільмом про тебе, а всі ці Ґолденові хлопці — окремі сторони твоєї природи.

— Зовсім ні, — запротестував я.

— У хорошому сенсі, — уточнила вона. — Це надає фільму більш особистого звучання. Усі персонажі — це режисер. Як у Флобера. Madame Bovary, c’est moi.[42]

— Але я не художник, — заперечив я, — мене не роздирає зсередини статевий конфлікт, я не аутист, не російська авантюристка і не старий товстосум, що впадає в маразм.

Я не додав до цього переліку дитини, тому що дитина справді частково була мною. На п’ятдесят відсотків. Це чимала частина. Чимала частина, що утримувалася поза зоною моєї досяжності. Моя ганебна таємниця, в якій я досі не знайшов відваги зізнатися.

Ми сиділи за робочою станцією в монтажній студії на Західній Двадцять дев’ятій вулиці, а з екрану Авіда на нас дивилася завмерла в стоп-кадрі Бетвумен. Наше четверте й останнє бет-відео перебувало на завершальному етапі. Джокер намагався здійняти бунт, що мав знищити американську демократію.

На переповненому «Мет-Лайф Стедіум» натовпи навіжених клоунів вили з ненавистю в небо. Що може вдіяти одна запекла Кажаниця? Що ж, це залежить від вас. Голосуйте за першого кажана — президента Сполучених Штатів. Бо ці вибори — зовсім не жарт.

— Ти скрізь носиш ці питання за собою. Питання життя Апу — пам’ятаєш, що тобі казав його батько? Чи треба копати глибоко, чи весь час залишатися на поверхні. Тобі теж треба відповісти на це запитання. Д Ґолден, теж за словами його батька, був сама неоднозначність і страждання. У тобі я теж відчуваю якусь неоднозначність. Відчуваю, що ти страждаєш. А щодо Петі, то він сам себе взяв в облогу, він не може втекти від своєї природи, хоч так прагне свободи. І, можливо, що його ігри, ігри, які він винаходить, і є його свободою. Це єдине місце, якого він не боїться. Можливо, тобі теж треба знайти таке місце. Ти так довго стояв на порозі, можливо, тобі пора вже увійти в двері. А старий…

— Ти хочеш сказати, що його я теж нагадую? Та він якесь чудовисько, навіть у своєму підупалому стані…

— Він занурений у трагедію, так само, як ти. Він утратив синів, а ти — батьків. Твоє горе визначає тебе й ізолює від інших. Так мені здається.

— Ми що, сперечаємося? — запитав я. Її слова сильно по мені вдарили.

— Ні, — щиро відказала вона з широко відкритими очима. — Чому ти так думаєш? Я просто говорю, що бачу.

— Ти досить жорстока до мене.

— Я просто бачу, ким ти можеш бути, і хочу, щоб ти також це побачив. Копай глибоко. Не відмовляйся