Читати книгу - "Крижана принцеса"

— Навіщо Генрікові також сюди приїжджати?

Бірґіт повернулася до нього й нервово потерла долоні.

— Поліція хоче поговорити з родиною, а Генрік — член нашої родини, чи не так?

— Так, але я вважаю, що йому не варто в це втручатися. Імовірно, поліція поставить кілька стандартних запитань, тож нащо йому це?! Ні, я лише гадаю, що в цьому немає потреби.

Коли Бірґіт нервувалася, її голос то підвищувався, то знову понижувався. Він це добре знав.

— Ось приїхала поліція.

Бірґіт швидко відійшла від вікна. У двері подзвонили. Карл-Ерік глибоко зітхнув і пішов відчиняти, натомість Бірґіт попростувала до вітальні, де вже сидів заглиблений у власні думки Генрік.

— Вітаю. Мене звати Патрик Гедстрем.

— Карл-Ерік Карлґрен.

Вони ввічливо потиснули один одному руки, і Карл-Ерік припустив, що поліцейський є однолітком Алекс. Останнім часом він дуже часто порівнював інших із донькою.

— Заходь. Гадаю, ми можемо сісти у вітальні й там поспілкуватися.

Патрик дуже збентежився, коли побачив Генріка, але швидко опанував себе й заходився з усіма вітатися: спочатку з Бірґіт, а потім — із Генріком. Умить запанувала тиша. Зрештою Патрик промовив:

— Усе так поспіхом. Я дуже вдячний, що ви змогли прийняти мене.

— Нам цікаво: ви дізналися щось важливе? Маєте якісь новини? Ви так давно нам не телефонували…

Бірґіт замовкла й з надією поглянула на Патрика.

— Розслідування відбувається повільно, але ми потроху просуваємося вперед. Це єдине, що я можу сказати. Убивство Андерса Нільссона теж дуже вплинуло на нашу роботу.

— Так, авжеж. Вам вдалося дізнатися, чи Андерса вбила та сама людина, що й Алекс?

Бірґіт говорила дуже спішно, і Карл-Ерік ледве стримувався, аби не покласти руку на її плече. Йому кортіло заспокоїти її, але сьогодні він мав відмовитися від добре знайомої йому ролі захисника.

На мить Карл-Ерік заглибився в думки, у минуле, яке зараз переповнювало його вщерть. Він ненависно окинув поглядом вітальню. Як легко вони спокусилися. Навіть зараз він відчував запах кривавих грошей. Про цей будинок у Колльторпі вони навіть не мріяли, коли Алекс була маленькою, — він перевищив усі очікування. Будинок був великим і просторим. Побудований у тридцятих роках минулого століття, він зберігав усі тодішні прикраси. Зі своєю зарплатою в Ґетеборзі він ніколи не мав би змоги придбати такий дім.

Кімната, у якій вони сиділи, була найбільшою у всьому будинку. На його думку, тут було забагато прикрас, але Бірґіт обожнювала розкішні, блискучі речі, і тепер усе навколо сяяло новизною. Кожні три роки вона скаржилася на те, що будинок утратив свій вигляд, і казала, що втомилася від усього, що було вдома. І вже після її кількатижневого ниття він здавався й діставав гаманця. Так, наче вона з оновленням будинку оновлювала й власне життя. Зараз Бірґіт захоплювалася Лаурою Ешлі, тож кімнату переповнювали волани та візерунки з трояндами. Хоча Карл-Ерік і знав, що йому доведеться з цим жити лише кілька років, він однаково сподівався, що наступного разу йому пощастить більше й вона змінить усе це на честерфілдські меблі та мисливські мотиви. А якщо доля не всміхнеться йому, то все буде в смугастих тигрових візерунках.

Патрик відкашлявся.

— Ми маємо чимало запитань, і мені потрібна ваша допомога, аби розібратися з усім.

Ніхто не промовив ані слова, і Патрик сказав:

— Ви не знаєте, як Алекс познайомилася з Андерсом Нільссоном?

Генрік мав спантеличений вигляд, і Карл-Ерік зрозумів, що той і гадки не має. Патрикові стало боляче за це, однак уже нічого не зміниш.

— Вони були однокласниками, але відтоді минуло вже багато років.

Бірґіт сиділа поруч зі своїм зятем і знервовано вовтузилася на дивані. Генрік промовив:

— Я пригадую його ім’я. Здається, Алекс мала кілька його картин у своїй галереї.

Патрик кивнув. Генрік говорив далі:

— Я не розумію, хіба між ними є ще якийсь зв’язок? Кому знадобилося вбивати мою дружину та її експонента?

— Це ми й намагаємося з’ясувати. — Патрик трохи завагався, але зрештою промовив: — На жаль, нам вдалося навіть констатувати, що вони мали стосунки.

Опісля настала тиша, і Карл-Ерік побачив перед собою занепокоєні обличчя Бірґіт і Генріка. Сам він не надто здивувався й одразу ж припустив, що слова поліцейського схожі на правду. Усе це природно з огляду на обставини.

Бірґіт зостраху притулила руку до вуст, а обличчя Генріка повільно взялося крейдою. Карл-Ерік побачив, що Патрикові Гедстрему не дуже подобається приносити погані звістки.

— Цього не може бути.

Бірґіт розгублено оглянулася, але не знайшла підтримки в жодного з присутніх.

— Навіщо Алекс знадобилося зв’язуватися з таким, як він?

Вона спантеличено поглянула на Карла-Еріка, але той старанно намагався не дивитися їй в очі, натомість почав роздивлятися свої руки. Генрік не промовив ані слова, а просто поник.

— Ви не знаєте, чи вони спілкувалися після того, як ви переїхали?

— Ні, я так не думаю. Алекс розірвала всі зв’язки, коли ми переїхали з Ф’єлльбакки.

Знову говорила Бірґіт, натомість Генрік і Карл-Ерік мовчали.

— Тоді я маю ще одне запитання. Ви переїхали посеред семестру, коли Алекс навчалася в шостому класі. Як так вийшло? Це трапилося так раптово.

— Нічого дивного в цьому немає. Карлові-Еріку запропонували чудову роботу, і він не міг відмовитися. Йому треба було терміново визначитися, тож ми швиденько зібрали речі й переїхали.

Бірґіт не знала, куди подіти руки, і зрештою поклала їх на коліна.

— Але ж ви не віддали Алекс до школи в Ґетеборзі. Натомість записали її в інтернат у Швейцарії. Чому саме туди?

— Завдяки новій роботі Карла-Еріка в нас з’явилася краща фінансова можливість, і ми хотіли, аби вона навчалася в престижному навчальному закладі, — промовила Бірґіт.

— Хіба в Ґетеборзі не було престижних шкіл?

Патрик невмолимо закидав їх своїми запитаннями, і Карл-Ерік не припиняв захоплюватися його наполегливістю. Колись він сам був молодим і сповненим ентузіазму. Зараз його пробирала втома.

Бірґіт промовила:

— Звісно, були, але подумай лише, які знайомства на неї очікували в такій школі: там навчалися навіть два принци. Такі знайомства дають