Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Місто карликів 📚 - Українською

Читати книгу - "Місто карликів"

395
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Місто карликів" автора Леся Романчук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 97
Перейти на сторінку:

Глянути йому в очі.

Від цього залежить багато. Мабуть, усе.

Минула хвилина, друга… В глибині колодязя, в Оці, вирувало червоно-чорне, гаряче й блискуче. Але воно не схоже було на око, на той погляд, яким обдаровує Волькано чоловіків і жінку — тільки одну, обрану.

Ні, цього не може бути! Волькано не хоче дивитися на неї!

Ще хвилина, ще…

Вона не знала, скільки повинно тривати очікування, про це нічого не писало в Книзі. Сигнал акцепто, прийняття, повинен надійти одразу…

Чекання. Оце, можливо, марне, очікування тривало так довго…

І Волькано обізвався.

Під ногами глухо задвигтіло. Червоне світло в Оці почало темніти. Темно. Ще темніше. Враз із ока вирвався чорний дим. Вона ледве встигла відсахнутися. Склепіння розверзлося — і чорна, густа, грозова хмара вилетіла на волю, у чорне беззоряне небо. Затрусилася земля. Заходили ходором плити підземелля. Здавалося, зараз усе розсиплеться, і вона провалиться у розжарену безодню.

Це тривало хвилю? Чи довше? Чи годину?

Ада зрозуміла — її дар не прийнято. Волькано незадоволений.

Жах пройняв її від серця до волосся. Пекельний холод пронизав наскрізь. Не жар — холод.

Що тепер буде?

Адже Волькано — не людина, не чоловік, з яким можна домовитися!

Він усе бачить, він усе знає! Він зрозумів…

Вона не виконала того, для чого її призначено. Вона схибила. І він чув, бачив, знає…

Що ж робити, що робити? Адже його лють може коштувати життя не тільки їй — усьому місту! І де тоді опиниться її затишний і розкішний будинок? Де вона житиме? Знову в тісній квартирці? А гроші? Знову на зарплатню? А її рожева машина? Її теж заберуть?

Ні, вона тепер робитиме все правильно-правильно, виконуватиме всі приписи! Ну, не треба, ну, нехай усе це припиниться! Дайте мені ще один шанс!

Це все Ада не вигукувала. Не кричала, не молила. Переляк підкосив ноги і відібрав голос. Вона просто заплакала.

Дивно. Щойно її сльоза упала в жерло вулкана — він наче заспокоївся. Стих. Чорний дим поволі розсіявся. Земля перестала двигтіти, плити лягли рівно, наче й не витанцьовували щойно під ногами, немов крижини у час скресання річки. Око знову засвітилося рівним червоним світлом.

Одна жіноча сльоза втишила вулкан?

Неймовірно!

Ха-ха! Тепер Ада зрозуміла свою силу. Вона перемогла його! Вона тепер знає, як боротися з примхами Волькано!

Одна жіноча сльоза — всесильний додаток до портаменто!

Вклонилася. Проказала останні слова подяки і прощання.

Клубок покотився у зворотний бік.

Розділ XVIII

Мабуть, отой температурний стрибок не минув без сліду. Мабуть, мозок перегрівся, і тому виробляє те, чого раніше не робив. Мабуть, щось там перемкнуло…

Нічим іншим Софія не могла пояснити те, що з нею коїлося: її тягло у Прикарпатськ наче ланцюгом, фізично. Удень перед нею поставали картини, одна привабливіша за іншу, а вночі Щастигора не випускала з обіймів — сни, кольорові, об’ємні, повні звуку, немов широкоформатне, стереоскопічне, збагачене навіть запахом, кіно, розгорталися, щойно голова торкалася подушки. То вона блукала схилом, укритим густим пралісом, то видиралася вище, туди, де лиш каміння, мох і трава, то кружляла лабіринтом печери, чомусь теплої й освітленої червонястим підземним сяйвом, а цієї ночі її занесло на озеро, тепле, майже гаряче, солоне… Тисячі рожевих птахів клекотіли, вигинаючи довгі шиї, при березі… Рожеве, немов ранковою зорею вибарвлене, пір’я із чорною облямівкою по краю — чи не підпалив вам, ранкові птахи, крил хтось заздрий до краси?

Звісно, таку картинку вона бачила десь у телепрограмі, але чому ж такі реальні звуки, запахи, чому вона може майже торкатися цих гордих птахів, а вони не тікають, не здіймаються усією зграєю в повітря? Торкнулася, відчула на дотик шовковість і штивність рожевого пір’я. Воно чомусь здалося гарячим. Настільки, що аж відсмикнула руку. Даремно. Відчуття жару не минуло.

Сни, дивні, мальовничі, заворожуючі, були приємними на звук, на дотик, вони залишалися з нею навіть після пробудження. Здавалося, поглянь у вікно — і постане знайомий силует Щастигори.

Може, це тому, що я так часто думаю про це місто, заспокоювала себе Софія. Мабуть, зачасто телефоную батькові, задовго слухаю його розповіді про життя, про тюрму, про Орестову маму. Мабуть, це тому, що я вже спакувала речі і тільки Орестова робота втримує мене від того, щоб поїхати негайно.

Однієї ночі наснилося дивне: у глибині завжди спокійної гори щось почало гуркотіти, здавалося, що тремтить земля, рухаються дерева, що каміння готове скотитися уділ і лиш звичка непорушно обростати мохом утримує його від наміру зрушити з місця негайно. А ще — над жерлом вулкана зібралася чорна хмара диму. Чорного, а не рожевого, білого, голубого чи ледь жовтуватого на вигляд, як зазвичай.

А якщо виверження? Якщо це знак біди?

Софія прокинулася, готова бігти, чи принаймні телефонувати батькові.

— Оресте, у Прикарпатську біда!

— Спи, люба, тобі чомусь без кінця то сниться, то ввижається моє рідне місто, так, ніби це ти там народилася, так, ніби то

1 ... 86 87 88 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто карликів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місто карликів"