Читати книгу - "Прибутні люди"

—Ну як, привезли продукти?.. — спитав Василь.

—Хай їм грець! Я через них потім попарив парка.

І замовк. І більш нічого.

—А я дивлюсь, ви їдете. Так здивувався. Звідки?

—Що ж там дивного? — і знову замовк. І вже ніяк до нього заговорити, нізвідки підступитися.

Уже як ішли по солому, Василь знову заговорив:

—Ти завжди із Ярославою їздиш по продукти?

—Коли як. У них там своя черга. А моє діло привезти.

Уночі він довго шелестів у розпарених соняхах. Тітка Паша сьогодні тільки висипала їх на черінь, і вони були ще вологі. Василь уже дивився з опічка на хатню темряву, і вона виповнювалась йому якимсь ніжним золотавим сяйвом. Славка… Як вона дивилася на нього сьогодні із саней? Як сміялася?.. Як цвіли її щоки на морозі?.. І це та Славка? Та вреднюща Славка, що скільки хотіла, стільки й морочила йому голову на пастівнику своїми витівками, дражнила співаночками. «Там молоденький Василько зібрав військо, аж землі тяжко. Грай, коню, грай кониченьку, під молоденьким Васильком…?» Славка… Слава… Славенятко… Боже, яке щастя… Саме небо звело їх знову докупи в оцьому холодному херсонському степу.

Солодко пахли розпарені соняхи. І снилися йому жовті-жовті, як вогонь, головаті соняшники під теплим блакитним небом. До самого досвітку снилися. Аж поки півень ударив крильми в темному курятнику. Аж поки вже розбуджений Володя не термоснув за плече:

—Уставай, Василю!

«Ще одна довга-довга ніч минула?., — радісно подумав Василь. Тепер пережити день, ніч, а там уже, прокинувшись уранці, можна буде сказати собі: «Сьогодні…»

І те сьогодні, як не дивно, настало. І справді, прокинувся Василь і подумав, як він уявляв це собі всі ці дні, із завмерлим серцем: «Увечері йдемо…» Ще й сказав Володі:

—Ти ж не барись із своїми сивими.

—Та постараюсь.

Вони один поперед одного пригриміли до стайні ще за сонця.

—Ранні ви сьогодні, —сказав сивий строгоокий конюх Гурома.

—А ми по-стахановському, дядьку Микито, — засміявся Володя.

—Я вам покажу Стаханова і Марію Демченко, ще й Пашку Ангеліну на додачу, всіх гамузом, песиголовці! До дівок не терпиться? Коней мені запалите.

—Та живі ваші коні! Ми себе палили біля колодязя на морозі, —відмовив Володя.

—Як розуму нема, то що тут зробиш. Можна тільки поспівчувати, — сказав конюх.

Хлопці зі сміхом гурнули зі стайні, тільки сніг зацьвохкав під ногами.

Дома хапковито повечеряли, чепурилися перед дзеркалом. Володя прислинював свої вогнисті вихори, не витримав, попросив:

—Мамо, дайте гребінця причесатися.

Він справді причепурився, зодяг сьогодні новеньку «московку», яку торік справила йому мати. Василь же знову нарядився в куфайку, але бляху коло реміняки наблистив уже від душі. І пропотілу сіру сорочку змінив на чисту.

—Ох, парубки. Коли б оце батько живий був та подивився на тебе, Валодько… — затремтів голос у тітки Паші. —Ідіть уже. Та дивіться, щоб там не вчепилась яка із Западної. їх тут уже аж кишить, більше, ніж наших, і по фермах, і в ланках. На базар у Пелюхівці підеш чи в крамницю, а вони кругом «алекають», як ті гуси. Так уже в’алекались за ці года.

—А цього «але», мамо, щоб ви знали, нас і в школі вчили, і по книжках печатають, — засміявся Володя.

—Отож вони й печатають. Вони й у книжки кругом понабивались, мов таргани. І що воно за народ такий? Як пошесть! Оце вам з’явиться сей год одне, а на той год жди вже коло нього ще десятьох з його села. Прямо якась повідь сюди хлинула.

«Знову ця повідь. У Западні про нас казали — повідь. Зараз ми про них тут…» — подумав Василь і промовив уголос:

—У них там не стало чим жити, як поробили колгоспи. У сорок сьомому ми в Западній спасалися від голоду, а тепер вони в нас.

—А ти не заступайся, Василю. Ти теж, я чую, поалекуєш. Набрався від них, — невдоволено сказала тітка Паша. — Дивись мені, Володько, приведеш їхню, і на поріг не пущу. Так і знай! Бандерівців нам ще тут не хватало!

Надворі небо було вже в опуклих зорях, і вони весело стрибали перед очима. Мороз хапав за щоки й за носа. Василя прикро вразили слова тітки Паші. І це не одна вона так настроєна проти людей із Западної. Василь помітив, що й начальство їх недолюблює, затирає. Та воно, мабуть, і настрополяє місцевих проти них. Оце приходили на свинарник парторг із комсоргом, балакали з молоддю, кого б на груп-комсорга настановити. Запропонували їм Ганку зі Львівщини, грамотна, сім класів кінчила, і робота в неї горить у руках. Парторг пожував тонкі губи, пожував. «А ще кого?» — питає. Назвали Валю з Чернігівщини. У неї виявилося чотири класи, як і у Василя. «О! Давайте Валю! — сказав парторг. — Я давно придивляюся до неї. Бідова дівчина». А вона місяць, як приїхала сюди, цей парторг її вперше у вічі бачить. Ну, Валя, так хай буде Валя. Потім уже, після цих дурних зборів на ногах, прямо коло чанів із запареним кормом для свиней Василь, шукаючи свого відра, почув,