Читати книгу - "Хроніки Південного"

А ще стало байдуже, що Моніка не все любить з того, що я роблю, або що ми не в усьому однодумці. Вона мене діставала зі своєю соул-музикою, я не міг цього терпіти, просто діяла на нерви, а я дратував її рейвом або роком. А ще митцями, які, за словами Моніки, були справжніми покидьками. Коли Юрґа розповідала мені про постмодернізм або тлумачила різні фотографії, воно не укладалось у моїй голові. А те, чого я не розумію до кінця, мені здається якоюсь абракадаброю, і тому трошки лякає. Я вважав, що всі митці диваки, тому що знають набагато більше про те, чого я не можу збагнути. Однак Моніка навіть більше за мене самого вірить, що я вступлю, і якщо не на журналістику, то на філологію точно. «Тебе так захоплює читання, — каже вона, — що мені перед очима досі стоять образи твоїх розповідей про те, як ти з Мишкіним сидів на лавці, або гуляв з Мачернісом по узбережжю Дубіси, чи перетворив регбістів на чайок».

Моніка скрутилась, мов кішка, мені на колінах, я погладжую її голову. Так би хотів щодня. Все життя.

— Пообіцяй, що не покинеш мене, — ні з того ні з сього каже вона.

Її очі серйозні, без жодних підозрілих поблискувань. Очевидно, тут я мав би теж відповісти щось серйозне. Немов у якомусь фільмі, або як у Гемінґвея. Проте мій язик видав одне-єдине слово «звичайно». І те саме я сказав чомусь дуже тихо.

Тихо, але переконано. Не будеш кричати на весь вагон: «Звичайно, що я тебе не покину!». Не почнеш говорити, що «я, крім тебе, нікого іншого не маю», що «мені безмірно добре з тобою», що «я би хотів з тобою кудись на край світу, там хатинку побудувати і дітей ростити». Я погладжую її, а вона муркоче, як кішка, і нема чого тут багато говорити. Погладжую її так, щоб вона відчувала, що це неспроста, важливо. Що все не лише зрозуміло, а навіть більше, і всі розмови тільки псують справу. У своєму гаманці я ношу її фотографію, іноді дарую їй квіти. Ми тремося носами, і нема тут про що багато балакати.

І справді, якось без сенсу пояснювати, що я відчуваю або яка вона мені важлива. Це буде звучати як дешева поезія. А нормальна поезія — це всілякі нісенітниці. Скажімо, такі, як ми в суботу грали виставу — «Історії Рудоносика»[32]. Вірші просто суперові. Я читав їх мов свої, і все здавалось справжнім, хоча був повний абсурд. Я увесь час товкся на сцені, протягом цілої вистави ні разу не був за лаштунками. Багато грати не було потреби, оскільки я сам почувався, мов той Рудоносик, що пописує віршики та говорить всілякі дурниці. Вірші були такими, що я без вагань підписався б під ними.

А ще такий:

Один вірш був присвячений Моніці: