Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Хроніки Південного 📚 - Українською

Читати книгу - "Хроніки Південного"

249
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Хроніки Південного" автора Рімантас Кміт. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 87 88 89 ... 105
Перейти на сторінку:
Чому ти, Моніко, лягла, Чи роботи вже нема? Де твій хлопець подівався? Нісенітниць нахапався.

Правда, читати таке Моніці було б не смішно. Це вже я збагнути можу. Тому включив плеєр, засунув один навушник Моніці до вуха, інший собі. Думаю, Моніка все-таки зробила щось з мене. Часом я не знав, як з нею говорити і що вона хоче від мене. І коню ясно, що Моніка не Едита, не Мігле зі сусіднього під’їзду, не така, як ті, на яких можна справити враження базарними розмовами, перемогами у вуличних бійках чи хитромудрими оборудками. Їй потрібно щось інше, проте ніколи точно не дізнаєшся, що саме. Навіть моє віршування сильних емоцій у неї не викликало. Проте необхідно було весь час чогось шукати, щось вигадувати, як з нею говорити, як поводитися, чим здивувати. Я іноді дарував їй квіти. В тому нічого оригінального не було, але їй подобалось. Своєю музикою її не томив, вистачало того, що нам обом подобалось «Фойє». Ось тепер у вухо Мамонтовас реве: «Я хочу бути вільним». Кричить так, що й тобі хочеться кричати. І кричиш. Але в серці. Все головне — у серці. Потім починаєш роздумувати: а що, Мамонтовас не вільний? Чого він тут репетує? Співає собі, записує альбоми, збирає цілі стадіони народу. Може, йому батьки пояснюють, як потрібно жити?

Тепер батьків немає, і я, засунувши руку їй за пазуху, пасу тих двох сарн. Майже Пісня Пісень. Моніці подобається. Мене це злегка дивує. Часом здається, що в цих питаннях те, що подобається пацанам, дівкам не дуже. Вони полюбляють різні пестощі, обіймашки, а пацани набагато простіші — бац, і спати. А тут подобається нам обом. Можливо, лише тому, що для нас обох це означає свободу?

— Ти читав Акселя Мунте? — запитує Моніка.

— Ні.

— «Все, чого насправді потребує людина, не коштує багато. Тільки надлишок багато коштує». Це його слова.

Слова зовсім непогані, але говорити з Монікою про гроші важко.

Вона розповіла, що тепер більше грає на гітарі братка, ніж на флейті. Ні, не бітлів, я не вгадав — «Нірвану». Щоб батьків подражнити. Ясно, що вони непокояться, куди зникли бітли і що тут коїться. А ще вона іноді який-небудь англійський тест навмисно гірше напише, тільки вважає, щоб оцінки триместру не зіпсувати. А ще батьки нервуються, бо щось трапилося з баблом у банках — заморозили, зникли — тому тепер про платне місце немає мови, треба вступати на бюджетне, і з кращими балами, щоб більшу стипендію отримати. Сьогодні батько її не відвозив до Вільнюса лише тому, що мав піти на збори потерпілих вкладників, але до потяга все таки відпровадив. Я свій квиток купив ще звечора, щоб зненацька не зустрітися біля кас. Я зачекав, поки він нарешті піде, потім уже на ходу вскочив у майже останній вагон поїзда. Я підбіг до іншого вагона, ну, наче запізнююсь, провідниця мене впустила, а потім перейшов до Моніки.

У Вільнюсі мені не сподобалось. Про журналістику я зрозумів лише те, що бігаєш з мікрофоном цілими днями, висолопивши язика. Коли б я хотів вступати на спорт, пішов би до Інституту фізичної культури. Велике, брудне, метушливе місто той Вільнюс. Але одне місце скрутило голову. Зайшов я в крамницю «Зараза», де можна було купити дофіга класних касет різних стилів: Radiohead, Beastie boys, Massive Attack, Orbital, Orbus, Aphex Twin, Underworld і ще багато невідомих виконавців. Якщо тут стільки потужної музики, все інше, що я не чув, теж має бути офігєнно. У Шяуляї рідко можна знайти щось із нової музики, а якщо й знайдеш, то коли попросиш послухати, розумієш, що не шкода, що досі не чув, і одразу забуваєш її назву. Якщо хочеш, можна замовити: вибираєш по обкладинці, і тобі пришлють компакт-диск, який коштує шістдесят-вісімдесят літів. Але що замовив, дізнаєшся тільки після того, як заплатиш ту нереальну суму. Того тут я засумнівався, чи все, чого насправді потребуєш, небагато коштує. Тому я взяв тільки касету Us3 та альбом «Snivilisation» Orbital. Як казав один мій знайомий з тих «Ярославельських сирів», техномузика — це філософія, транс, а не музика. Варто було б купити все, що хочу. Так вже буває з мудрими думками: коли прочитаєш — гарно, а у житті не працює.

Після повернення додому я замислився про екзамени. Ні, мій вибір не журналістика, але в будь-якому випадку щось із гуманітарних наук. І для цього необхідно здати екзамен з історії. Мені здавалось неймовірним зазубрити стільки дат, всіх героїв на конях, місця різних подій. До того ж потрібно було вірити, що все це має сенс. А різні історії, які не торкали, для мене не мали значення, для мене важливіша моя власна історія, хоча вона висмоктана з пальця, як, наприклад, про мого діда. А чого вчили нас? Загалом десь так: вечері 28 березня 1993 року в мікрорайоні Дайну Дарюсик дістав у ніс від Марюсика; наступного дня того ж самого року Дарюсик вмовив Томека і той віддубасив Марюсика, мов опудало; якраз 4 квітня 1993 року повернувся з буцегарні братанець Марюсика, і звичайно, що Томеку з Дарюсиком того ж самого 5 квітня після танців у чотирнадцятій школі увечері під час сльоту було хана; проте сестра Томека знала одного мєнта, той скоренько поклопотався і зорганізував, щоб за пару тижнів, тобто 21 квітня 1993 року, братанець Марюсика знову опинився в буцегарні. І так можна продовжувати безкінечно, але який у тому сенс? А такий, що всі тут дебіли і будуть битися, доводячи свою крутизну, доки всі виб’ються, а потім підросте нове покоління дебілів, і вони знову виб’ються, тільки вже по інших звичаях.

Арматуру з огорожі замінили на ланцюги і кастети, потім у хід пішли бейсбольні біти, а тоді ще щось. Людство не стоїть на місці, людство прогресує, я в цьому сенсі. І нема чого тут ржати, я серйозно так думаю, нам це розповідали на уроках історії, тільки там брало участь більше народу, було більше бабла і більше трупів. А підхід до справи той самий. Тому я не бачив

1 ... 87 88 89 ... 105
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки Південного», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хроніки Південного"