Читати книгу - "Німа"

— Добре. Відвідав майже всі міста України. Можеш поки що не шукати нової роботи. Нам вистачить на декілька місяців.

— Моя хатня робітниця, коханець і спонсор, — сміється. — Ні… так не буде. У мене ще є гроші. Але тепер я витрачу їх з розумом.

— Правда? І на що ж?

— Поки що не скажу. — Він супить брови. — У мене є плани. Мрії. І натхнення. Я не хочу знову працювати там, де моя душа волає про порятунок. Хочу займатися тим, що подобається.

— Малюванням?

— Малюванням… прогулянками, книгами, тобою…

Жар нахиляється й цілує її в чоло.

— Ти більше не тікатимеш від мене?

— Не тікатиму… — засинаючи, відповідає Тасіта.

— Не дивитимешся більше на інших чоловіків і жінок?

— Як на гарні картинки.

— Що?

— Дивитимусь на них, як на образи для картин. Але не спатиму більше ні з ким…

— Обіцяєш?

— Невже тебе це так турбує? Мені добре тут… з тобою. А після фіолетововолосої хотілося бігцем прийняти душ і напитися. Утекти якнайдалі одразу після сексу. З тобою такого не буває. — Вона заплющує очі, віддаючись солодкій втомі й сну.

— А як буває зі мною?

— Від тебе не хочеться йти. Хочеться обіймати тебе… завжди…

Вона засинає.

Жар довго дивиться на її спокійне щасливе обличчя, думаючи, що за час його відсутності вона дуже змінилася. Він відчуває неймовірну ніжність і потаємну образу одночасно.

— Ти все ж уже була моєю, коли зрадила, — тяжко зітхає. — Але я змушений тобі повірити. Інакше я тебе втрачу. Ти не та пташка, яку можна замкнути в клітці.

Потім підводиться з дивана й потягується. Збирає волосся в пучок.

— До праці, — по-доброму посміхається.

На нього чекають ганчірка й віник.

Розквітлі дерева. На вулиці так тепло й сонячно, ніби природа посміхається й радіє разом із невгамовними закоханими.

— А в тебе не так уже й багато речей… — Тася запалює цигарку, опускаючись на лавку коло під’їзду. Поряд стоять напхані речами пакети й два бега. — Цікаво було побачити твоє житло.

— Я там не довго жив, бо часто кочував. — Жар витирає піт з лоба й сідає поруч.

Вони щойно привезли речі з його помешкання. Ще вранці Тася вирішила, що вони мають жити разом. Усе одно Жар проводить у неї весь вільний час і вдень і вночі.

— Чому ти не живеш із батьками?

— Вони розлучилися, коли я був зовсім маленьким. Суд залишив мене матері. Але ми з нею ніколи не ладнали. Тож я жив у різних друзів десь років з п’ятнадцяти. Потім у гуртожитках із сусідами. Останнім часом заробив грошенят, тож я винайняв окрему кімнату. Потрібен був простір для творчого процесу.

— Не ладнали? — Дівчина здивовано дивиться на нього.

— Так. Мама хотіла, щоб я вступив до університету й здобув освіту, а я тоді був геть не готовий до цього.

— Займався музикою?

— Пив. Курив траву. Читав Ніцше і вважав себе великим філософом.

— Ти?! — У Тасі цигарка випадає з рук. Вона швидко дістає іншу й тицяє її до рота. Жар спокійно спостерігає за її діями.

— Так… Я ж казав тобі, що був не таким, як зараз.

— Складно повірити… — хитає головою піддослідна.

— Ага.

Вони мовчки дивляться одне на одного й сміються.

— А зараз? Як ти спілкуєшся з мамою? І з батьком?

— Тато зник одразу після суду. Я так і не бачив його. Але думаю, він любив мене. Адже намагався отримати опікунство. А мати… Вона вийшла заміж. Знаю лише, що в мене десь є братик. Йому зараз має бути років шість. Бачив його одного разу. Не схожий ні на мене, ні на маму. А може, й схожий… не знаю. Випадково бачив їх разом у парку.

Він сумно всміхається:

— Вони мали щасливий вигляд.

Тасіта прихиляється до нього спиною.

— Не хотів з нею поговорити?

— Спочатку хотів, а потім подумав: «Навіщо? Вона ж мною не цікавиться». Навіть трохи злився. Потім стало байдуже. А