Читати книгу - "Останній тамплієр"

— Саме так. А потім я пригадала, що коли Еймар писав свого листа, вони знаходилися на ворожій території. Селище спустошили мусульмани, і тут я подумала: а чому це Еймар назвав селище латиною? Звідкіля він знав її? Було би більш природно, якби він дав йому арабську назву, використовувану завойовниками. Саме таку назву він мабуть і почув від старого пастуха. Але Еймар хотів приховати справжню назву на той випадок, коли лист потрапить до недругів, яким вдасться його розшифрувати.

Отже, це селище називалося «Колодязь біля плакучої верби»?

— Саме так. У ті часи заведено було називати поселення за його помітними географічними ознаками.

Рейлі з сумнівом поглянув на неї. Щось у її міркуваннях звучало для нього непереконливо.

— Щоб так вчинити, Еймар мав знати арабську.

— Скоріш за все, він нею володів, а якщо не він, то хтось із його друзів. Наприкінці епохи хрестових походів налічувалося досить багато рицарів, які народилися вже на Святій землі. Їх називали «пуленами». І тамплієри навіть почували якусь дивну прихильність до деяких мусульман. Я читала, що вони часто обмінювалися з ними науковими пізнаннями та містичними осяяннями і навіть інколи наймали для делікатних місій «хашашинів», тобто професійних вбивць-мусульман, які курили опій.

Рейлі недовірливо вигнув брови.

— Користувалися послугами найманих вбивць-професіоналів? А я гадав, що вони знищували їх.

Тес знизала плечима.

— Якщо провести двісті років на подвір'ї сусіда, то врешті-решт можна з ним і подружитися, еге ж?

Рейлі погодився.

— Гаразд, так як же звучить арабською назва селища?

— Беер ель Сіфсааф.

— Іти знайшла цю назву в...

— У подорожніх щоденниках Аль-Ідріссі, — Тес не змогла стримати самовдоволеної посмішки. — Це був відомий арабський мандрівник, один із найвидатніших картографів своєї епохи, який залишив після себе велику кількість дуже детальних подорожніх записів, зроблених у мандрах Африкою та мусульманським світом; багато цих нотаток дійшло до наших днів.

— Англійською?

— Та ні, французькою, але це не має великого значення. — Тес взяла свою поклажу і витягла з неї мапу і стос фотокопій цієї древньої книги. — В одному зі своїх щоденників Аль-Ідріссі згадує місто зі зруйнованою та розграбованою церквою. — Вона розкрила мапу, геть усіяну позначками та надписами. — Мандрівник відвідав це місто дорогою з Анталії до Ізміра — через Міру і по узбережжю. У цій прибережній зоні є багато історичних пам'яток — візантійських, лікійських... А його подорожній щоденник є дуже детальним. Все, що треба, — це уважно простежити за його маршрутом, і обов'язково знайдеться і місто, і церква.

Рейлі вп'явся поглядом у мапу.

— Ось тобі вдалося це зробити... А як ти гадаєш, чи має Венс якісь шанси теж вирахувати це місто?

Тес спохмурніла, потім поглянула на нього з дуже серйозним виглядом.

— Я буду дуже здивована, якщо він вже не вирушив у тому ж самому напрямку, що і ми.

Рейлі кивнув. Він теж поділяв її думку.

— Мені треба скористатися радіозв'язком.

Підвівшись, він рушив до пілотської кабіни.

Коли Рейлі повернувся, Тес вже сиділа, зручно вмостившись у кріслі й сьорбала пряний томатний сік. Для свого супутника вона теж взяла склянку соку. Дивлячись, як він п'є, вона відчула легенький трепет від думки, що ось вона сидить тут з ним поруч і летить до далекої екзотичної країни, де на них чекає чимало пригод. «Якби два тижні тому хтось сказав мені про це — не повірила б...» — і вона подумки посміхнулася.

Рейлі помітив її посмішку.

— Що там?

— Та так, нічого особливого. Просто я... Просто я іще не звикла до думки, що ти летиш разом зі мною.

— Мій начальник також іще не звик до такої самої думки, це точно.

Від несподіванки Тес аж рота роззявила.

— Ти що, пішов у самоволку!?

— Назвімо це таким словом, якщо хочеш, однак шеф явно не в захваті від мого вчинку. Але ж оскільки ти не знала місцезнаходження напевне, і оскільки єдиним способом дізнатися про це мала бути твоя фізична присутність там...

— Але ж ти цього не знав, коли сідав у літак.

Рейлі хитро посміхнувся.

— Ти що — завжди така прискіплива до деталей?

Тес похитала головою, спантеличена його зізнанням. Значить, вони обидва під загрозою. І він не менше за мене хоче туди потрапити. От дивина!

Спостерігаючи за Рейлі, вона раптом збагнула, що знає дуже мало про нього як людину, а не як агента ФБР. Їй захотілося дізнатися більше. За десять годин польоту для цього буде ціла купа можливостей — якщо їй вдасться не заснути. Було таке відчуття, що повіки важать тонну. Виснаження і напруження кількох останніх днів врешті-решт таки наздогнали її. Продовжуючи розмову, вона вмостилася зручніше у кріслі, скрутившись калачиком спиною до ілюмінатора.

— А як це тобі так просто вдається — взяти і встрибнути у літак за кілька хвилин до вильоту? — на її обличчі знову з'явилася пустотлива усмішечка.