Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вогняна зима 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогняна зима"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогняна зима" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 86 87 88 ... 126
Перейти на сторінку:
по очах. Він зараз удома, лежить, боїться йти в лікарню, щоб не забрали, як порушника. Пощастило, куля вдарила над оком, розсікла брову, тому вирішив відлежатися пару днів. А поруч із ним людині око вибило!

— І твоя Зінка прийшла сказати — це я в них усіх стріляю?

— Вона говорить: «Ваш „Беркут“ навмисне стріляє в людей». Ось буквально тобі повторила.

— Вона сама бачила? Вона була там, вихователька з дитячого садочка? Кинула дітей, свою малу в тому числі? — жестом зупинивши дружину, не давши їй уставити слово, Коновал продовжив: — Нічого вона не бачила, отак! Їй втирає мужик, котрому просто могли дати в рило! Свої ж, на Майдані, по п’яні! Або з рогатки хтось пальнув! Чи каменюку не докинув, не туди полетіла, там же бруківку роздовбали, каміння — море. Людей ми вбиваємо… А ми не люди хіба? Хто твій чоловік, людина? Кажи — людина?

— Факт.

— Бач, а в мене, — Коновал постукав себе кулаком у груди, — придурки в чорних масках кидають пляшки з бензином! Знаєш, скільки наших уже забрали з опіками? Мужики горять факелами, наші, солдатики з «веве»! А ті радіють! Кричать, називають усе це фаєр-шоу! Палає людина, жива — а їм шоу, Олько! Ми що, повинні терпіти? Чому? — Павло витягнув руку долонею вперед. — Ось цією підхопив пляшку, яка дивом не розбилася, перекинув назад. Ні в кого не цілив! Бачу — там уже моститься хтось із камерою! Вони показують, як боєць «Беркуту» воює з мирним населенням! Хочеш подивитися на те мирне населення зблизька? Валяй, викликай маму, хай посидить заради такого моменту з дитиною. А ти із Зінкою та її коханим — уперед, по той бік барикади! Ми захищаємося, Олю! Маємо таке ж право, як оті, майдауни!

Донька, яка вже заспокоїлася, знову невдоволено кувікнула.

— Тихіше на півтону, — зауважила Ольга, погладила малу по голові. — Ми давно так не розмовляли, Пашо. Тобі все ніколи. Не хотіла говорити під руку. Думала, розумію ситуацію. Зараз… тобто, — вона перевела подих, збираючись із думками. — Тобто, тепер доходить — треба було отак побалакати з тобою раніше. Бачу — пізно.

— Чому?

— Ти вже озлобився, Пашо. На всіх.

— Я озлобився? — палець тицьнувся в центр грудей. — Я? А ти чула, що на Майдані, зі сцени, волають у мікрофон, аби всі бралися за ножі та йшли різати наших бійців? Виловлювати потайки, партизанити, із засідки — і різати! Ще краще — брати в заручники наші родини. Дружин та дітей. Тебе в заручники брати, ясно? Аби ми склали зброю й пропустили їх! Аби дозволили убивати!

— Не знаю. Такого не чула. Зіна теж не говорила. Зате всі чули про те, як людей повбивали на Грушевського.

— Нам не видають бойової зброї. Є наказ, — відрізав Коновал. — Хоча закон дозволяє. Інструкції є відповідні. Наближається противник ближче, ніж на дванадцять метрів — вогонь на ураження. А нам, Олю, видають травмати! Гумові кульки, ними вбити неможливо! Нас начальство від нас же страхує! Узагалі, що тобі вішала Зінка? У них там, у майданутих і тих, хто за них, все правильно, чесно, чисто? Вони будинки захоплюють кругом, у Києві, Вінниці, ще десь… Скрізь! Це вони так хочуть у Європу! Маски на головах, каміння та палиці в руках! Дикуни, а кричать про цивілізацію!

— Кричиш поки ти.

Коновал скреготнув зубами.

— Нехай. Ти що хотіла від мене зараз почути? Для чого завела розмову?

— Завів ти, Пашо. Я мовчала.

— От краще говорити, ніж так мовчати!

— Тихо. Дитина боїться.

— Не закривай мені рота! — Коновал уже не міг зупинитися, його несло, з нього лилося невпинним потоком. — Якщо це така агітація, з чорного ходу, якщо твоя Зінка виконує якесь партизанське завдання свого майдауна Андрія, скажеш — ось! — він скрутив дулю. — Ще краще — покажеш. Передаси. Я на державній службі. Я складав присягу. Я підтримую уряд і працюю на нього. А якби не працював, пішов би на іншу акцію, ту, у Маріїнському парку, бо маю право на іншу думку. Чому моя неправильна? Чому маю кидати зброю? На бік якого народу треба переходити? Того, який виламує бруківку, трощить майно в центрі столиці держави й наполягає на своєму праві не відповідати за це? Жирно, Олю, дуже жирно! Хай себе нормально поводять! І знаєш, що ще? Навіть коли влада накаже нам розійтися, пропустити їх, почне домовлятися й усе закруглиться, нічого не скінчиться. Знаєш, чому? Бо ми бачили, як наші хлопці горіли. Як їх били, збивали з ніг, як плювали в обличчя. Сам витирав харки, ось цією, — Павло знову виставив уперед руку. — Чули, як нас обзивають. Нічого не можемо зробити у відповідь зараз. Але зробимо. Там уже пішли особисті рахунки, Олько. Як у школі, шара на шару.

— Ти й говориш, мов школяр, Пашо.

— Уже як умію. Майдауни розпинаються солов’ями. Їх на це вчили. Нас, хто по наш бік барикади на Груші, учили інакше. Скоро побачимо, чия наука сильніша. Так і перекажи Зінці, що б вона там собі не планувала стосовно мене.

— Вона нічого не планує. Просто не

1 ... 86 87 88 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогняна зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогняна зима"