Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

Відповідь на це запитання є надзвичайно важливою. Не тільки з огляду історичного, але й з огляду політичного. Адже некоректна відповідь на нього може і буде неодмінно мати вкрай негативні наслідки для взаємовідносин обох братніх народів.

У цьому контексті доводиться констатувати очевидні речі. Український національний рух у Польщі в міжвоєнний період ніколи і ні за яких обставин не був чимось однорідним. Націоналістичний же рух взагалі перебував на маргінесі тогочасного українського політичного життя, в якому виразно домінували УГКЦ та Українське національно-демократичне об'єднання. Як знаємо, 1 вересня 1939 p. «керівник найбільшої української політичної партії УНДО Василь Мудрий виступив із заявою про лояльність українців до Польської держави і необхідність виконати свій громадянський обов'язок у війську». Інший бік тої правди полягав у тому, що дійсно, «значна частина українців не співчувала полякам, а падіння Польської держави розглядала як шанс для покращення власного життя».[255]

До слова, одне це речення спростовує усталені в частині української громадськості поняття про так звану «другу» українсько-польську війну. Саме це передбачає існування «першої» такої війни. Вона справді була, але в тій війні 1920 р. Україна у політичній формі УНР під проводом Симона Петлюри та Польща під керівництвом Юзефа Пілсудського були союзниками, а не ворогами. А ніяких інших українсько-польських воєн історія обох країн та народів попросту не знає.

Крім того, навіть з формально-логічного боку, частина цілого не може дорівнювати цьому цілому. Це означає, що можна говорити хіба про війну частини «українського народу» проти поляків. При цьому, треба це розуміти ясно, йдеться не про частину всього українського народу, а лише про частину тої його частини, яка проживала на Волині. Більша частина українського народу, яка проживала на території УРСР, ні в якій війні проти поляків участі не брала і брати не могла, оскільки воювала пліч-о-пліч з поляками (чи то орієнтації комуністичної, чи то тих, хто підпорядковував законному польському урядові на еміграції). Зовсім просто: СРСР/УРСР – уряд Польської держави та його комуністичні антагоністи були союзниками по антигітлерівській коаліції? Про яку «українсько-польську» та ще й «другу» війну може йти мова?

Твердження про її існування в просторі та часі вимушений кваліфікувати не інакше, як звичайну агітку в стилі «Короткого курсу історії ВКП(б)».

Єдина правильна відповідь на це питання така: це сталося виключно завдяки звірячій, антилюдській терористичній владі радянських комуністів.

Відповідь за всіх українців – і тих, що загинули героїчною смертю під час збройного опору «другій» радянській окупації, – дав Петро Лисик, тоді – парубок, зв'язковий УПА. «Уся сім'я загинула від більшовицьких рук» – так назвав він свій спомин про ті жахи, які і повоєнними десятиліттями коїлися на сучасних західноукраїнських землях. Ще б пак! Наприклад, його брата «засудили до смертної кари. Вішали його привселюдно у Бориславі на Різдвяні свята 1945 року».[256]

Ще одне, взяте навмання свідчення із першої-ліпшої документальної збірки, яка потрапила до моїх рук (дяка студентам історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка, які записали ці та інші свідчення в 2002–2003 pp.). Марія Загорянська, зв'язкова УПА: «радянських «визволителів»… ми дуже боялися, бо пам'ятали 1939–1941 pp. Тоді вони стільки людей закатували у тюрмах. Жах!»[257]

Подібні враження та спомини можна цитувати годинами. Кожен охочий може власними руками погортати сторінки таких видань, як ото «Червень-липень 1941 р. Матеріали до 9-х Липневих академічних читань 2001 р.» – Всеукраїнське товариство політичних в'язнів і репресованих; Київське товариство політв'язнів і жертв репресій; ЛОТ «Пошук». – Київ, Український Центр духовної культури. – 2001.

Але вважаю своїм обов'язком заздалегідь поінформувати: особисто моя психіка описаних там звірств не витримала. Як хочете, так і розумійте.

Як на мою скромну думку – мало кого і мало чому. Позиції сторін сформовані десятиліттями промивання мозку, мають залізобетонний, якщо можна так сказати, характер, пильно охороняються своїми прибічниками.

Особисто мені ця історія дала засвоїти попередній урок. У розвідці «Проект „Україна"»: «Жертва УПА, місія Романа Шухевича» дійшов висновку, що багаторічна війна Української повстанської армії була у своїй основі масовим народним збройним спротивом відновленню антилюдського комуністичного режиму на території сучасної Західної України. На жаль, під час цієї війни, головним чином у 1943 р. на території сучасної Волинської області, від рук тамтешніх українських націоналістів загинуло декілька десятків тисяч цивільного польського населення. Від рук поляків – тисячі українців.

Ця невиправдана трагедія була «закріплена» примусовим виселенням у другій половині 40-х років XX ст. з рідних домівок десятків тисяч інших громадян польської національності. Попри зусилля Президентів Польщі та України Олександра Квасьневського та Леоніда Кучми, примаса Польщі кардинала Юзефа Ґлемпа та глави Української греко-католицької церкви Блаженнійшого Любомира, кардинала Гузара, єпископатів обох країн збройний конфлікт між тогочасними громадянами Польської Республіки українського та польського походження до сьогодні є кривавою раною та тілі сучасних польського та частини