Читати книгу - "Багряний рейд"

Раптом Фомін стрепенувся — губи бранця ворушилися.

— О! Так будемо говорити? А я ж казав! Дійшло нарешті! Ну!

Дунай знову щось промовив, майже нечутно.

— Що?

— А… ти…

— Не розібрав. Не розумію.

Дунай хрипко кашлянув, вихаркуючи кривавий згусток, разом із ним:

— Ти… якої… смерті… хо… чеш…

Фомін випростався.

Замахнувся, та зупинився, передумав. Кого, точніше що тут уже бити. Наступний етап — зовсім доконати, передати на Короленка труп. Хтозна, може, трохи оклигає, справа піде краще. Так чи інакше — має бути хоч якийсь результат пошуку Східняка та інших спільників, скільки там їх зосталося.

Виграний день.

Капітан лишав собі останній шанс, до завтрашнього ранку.

— Хоч би сказав, чого тебе Дунаєм кличуть. Сам придумав? Са-ам, не інакше. Не убуде з тебе, нема чому вже убувати.

Око бранця прикрилося.

Хай валяється поки.

Чи здалося — чи справді щойно сіпнувся, ніби дух з нього геть. Дурниця, вирішив капітан. Знову зомлів, лікар казав — пошкоджені життєво важливі органи, може не дожити, потрібна операція. Фомін відмахнувся, навіть облаяв лікаря: ще оперувати, панькатися з ним, ліки дорогоцінні витрачати, тут людям не вистачає. Звісно, взяв усе під свою відповідальність.

Дунай не рухався.

Виходячи, Фомін признався подумки: втрачає до полоненого інтерес. Тепер його думки займав той, інший.

Східняк.

Мабуть, місцевий, з цих країв. Недарма ж прізвисько таке має.

Загиблий у сорок першому Іван Зозуля встиг одягнути цивільний костюм лише двічі.

Офіцери, тим більше — льотчики, визнана еліта радянських збройних сил, воліли носити форму навіть у вихідні. Санаторії відвідували лише спеціалізовані, там статус зобов’язував ходити або при параді, або в смугастих піжамах, та навіть вони не рівняли лейтенантів із майорами. Проте костюм у шафі мав кожен.

Майя добре пам’ятала й навіть не знати для чого розказала Коломійцеві історію костюма, який зберігала всі ці три роки на дні старої скрині, пересипавши від молі крихтами тютюну. Вона вийшла короткою, бо все тоді сталося несподівано й швидко. Іван ніколи не думав довго, приймаючи рішення.

Того травневого дня чоловік повернувся з польотів, й вони пішли гуляти Києвом, просто так, без жодної мети. Подібні прогулянки були рідкісними, а час показав: для них вона виявилася останньою. Спустилися пішки Андріївським до Подолу, там вирішили сходити в кіно. Показували «Богдана Хмельницького»[29], та Майя любила комедії, готова була ще раз подивитися «Музичну історію» з Лемешевим[30]. Чоловік наполіг, вона здалася, хоч цей сеанс був пізніше. Тому Іван трохи пограв у шашки у фойє, тоді запропонував з’їсти морозива, і вони пішли до Красної площі[31], бо там продавали найсмачніше на Подолі ескімо. Поки ходили, гримнуло й линув короткий, але сильний травневий дощ. Так, із морозивом, вони забігли в найближче приміщення. Виявилося — кравецьке ательє.

Побачивши несподіваних візитерів, невисокий сивий єврей у старорежимній жилетці під зграбно скроєним піджаком замість привітання впевнено й зовсім без фамільярності тицьнув пальцем у Івана й вигукнув голосно:

— Раю, Раю, йди сюди і скажи мені просто зараз, що за цим товаришем офіцером гірко плаче новий костюм…

— У мене нема старого, — спробував віджартуватися Іван, і дружина кравця, котра з’явилися на поклик, негайно заявила:

— Тим більше потрібен новий! Давиде, у товариша офіцера зовсім не було вихідного костюма!

Ідея Майї дуже сподобалася, вона миттю стала на бік подружжя:

— Товаришу командире, я пішла вам назустріч, коли ви обирали нам кіно! Тепер ідіть назустріч мені! Костюм!

Часу справді було вдосталь, Іван засміявся і погодився. Кравець одразу ж закружляв навколо нього, і вже за тиждень Майя привела чоловіка на примірку.

Тепер, віддаючи останню цінність Максимові, попросила по можливості не бруднити й повернути. Далі вичавила слова, які справді далися важко: