Читати книгу - "Чигиринський сотник"

— А коли ж добро було в сім світі? — питається в неї Леся.

— Та й то правда… — каже відьма. І зиркнула на Михася. — Втямила я відразу, що недарма ти сюди забився, чортів сину… от тільки не думала, що така ноша на тобі!

— Сили небесні завдали мені сюю ношу на плечі,— каже Михась. — А ти, відьмо, не ставай мені на заваді.

— І так ти не вийдеш із сієї долини, — каже відьма. — Воно буде й добре — не принесеш лиха у світ!..

— Про яке лихо ти балакаєш, відьмуго? — питає малий козак. — Се образ Матери Лади, що сам Господь його сотворив, як ще світ був молодий! Як прийшов Троянів Ключ у світ, то вдяглася зеленню земля і зацвіло усе!..

Відьма й рукою махнула.

— Молоко в тебе на губах ще не висохло мені про теє розказувати! А ти, — зиркнула на Лесю, — бачу, вже лащишся до нього, мов тая кицька! А знаєш, що той Троянів Ключ в Україну принесе?

— Ні,— каже Леся.

— Ну, то йди до озера, так побачиш! Тільки гляди, щоб переполох тобі після того не довелося виливати, вража дівко!

От стало дівча над берегом, а відьма дістала жменю жита з хвартуха і сипнула у воду. Закипіло озеро, зашумувало, а тоді враз поголубіло й наче свічадо зробилося.

— На огненній річці Латир-камінь сяє, на тім камені Мати Нея смертну сорочку вишиває,— хутко заговорила відьма. — Вийду я не перехрестившись, удосвіта Богу не помолившись, до того каміня прийду, казати буду: «Матінко Неє, святая П’ятінко! Ти смертну сорочку вишиваєш, геть усе на білім світі знаєш, — і що було, і що є, і що буде ще. Покажи мені, що зо світом Божим станеться!» Хрест на мені, хрест на стіні, й уся я в хрестах, мов свиня в реп’яхах. А як брешу я, то нехай обернуся в камінь. Амінь.

Пішли брижі по воді, й знову зробилася вона мов дзеркало. Накреслила відьма у повітрі Коштрубове свастя й питає в Лесі:

— Що бачиш?

— Бачу… бачу пожар і ляхів побитих… — каже Леся. — Коні гасають без вершників…

Знову накреслила відьма Коштрубове свастя.

— Що бачиш?

— Палі понад шляхом, а на них люди нахромлені…— каже Леся. — Й князь їде на сивому коні! А страшний, що нехай Господь милує…

І втретє накреслила відьма Коштрубове свастя.

— А тепер що бачиш?

— Багна якісь, а коло них табор, валами обсипаний… — вже через силу каже дівча. — Гармати на окопі… Се наші, певне, бо хоругви малинові, а на них Дажбоже знамення… О Боже… рейвах у таборі! Тікають козаки через багна, а ляхи за ними… б’ють їх, рубають!.. А далі… далі кров, пожога… по всій Україні!

Та й заплакала.

— Доста, — каже відьма. Й до Михася: — Чув? Ото тим воно і скінчиться — поб’ють вас ляхи, розженуть по всій Україні, завдадуть її татарам у ясир, що й душі живої трудно буде знайти! Крови розіллєте стільки, що землі за нею не буде видко… а задля чого все теє?

А малий козак долоні за пояс заклав і живіт уперед випнув, мов той пан.

— Задля чого, питаєш? А я тобі скажу! На те кров ллється, щоб шаблі козацькі не ржавіли та душа козацька угору росла! А то розплодяться крамарі лукаві да гречкосії задрипані, да писаки — чорнильні душі! А кому вони треба? Нехай і весь люд вигине в Україні, а тілько жменя зостанеться, — так то лицарі будуть, а не казна-що!..

— Все одно ж прийшов сей Троянів Ключ у світ, бабуню… — несміло озвалася Леся, утерши слізки.

Відьма люто глипнула на неї.

— Дурепо ти, дурепо! Узуздріла козака та й розум згубила, еге? Розвісила вуха, мов телиця, да й слухаєш, що він тобі у тії вуха турчить? Троянів Ключ сей не для війни створений, а щоб земля родила та діти приходили на світ! Се ж образ Матінки Лади, а не Чорнобога! Як ллється кров на Україні, то плаче вона в Ирі Дажбожому гіркими сльозами!

— Брешеш, відьмо! — каже Михась. — Замкне сей Троянів Ключ коло, — і буде тоді те, що буде! А буде те, що Бог дасть.

Відьма й замовкла.

— Що ж, — каже урешті,— нехай… Вам жити на світі, а не мені.

Та обернулася й подибала до хати, підпираючись ціпком.

— Образив я її…— каже Михась.

А Леся своєю рукою його долоню накрила.

— Дарма, — каже. — Вона виведе тебе звідціля… хоч і сама того не знатиме!

— Як се?

— За тиждень Зелена Неділя, отоді й побачиш… А зараз ходімо в гай гуляти! Добре?

— Добре, — каже Михась.

Та