Читати книгу - "Діти"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Даника я так і не дочекався. Напевно, помирилися, бо не чутно було, щоб Вірка посуд била.
Розповідь дівчини
Всі звикли вважати мене щасливою. Ще би, мій батько — директор маслокомбінату, і я з першого разу не поступила в інститут?.. Для мого одягу не вистачає місця в шафі, батьки вдовольняють всі мої забаганки. На день народження мені дарують різні золоті речі. Все в мене є. Тільки нудно деколи стає. Невелике то щастя жити в такій провінційній дірі, як наше місто, де нема куди й вийти.
Влітку я, звичайно, не сиджу вдома. Відпочиваю на морі, в гарній компанії, і ледве не плачу, коли доводиться вертатись назад. Нудно!
Приїду з лекцій: включаю магнітофон (це вже другий, перший я подарувала одному хлопцеві на деталі). Зробила людині радість. Люблю робити комусь приємність. Отож, вмикаю магнітофон, лягаю на німецьку тахту і нудьгую.
Досить простягнути руку до телефону — і хтось прийде. В мене повно знайомих, але всі вже набридли. Ті ж самі і в свято, і в будень. Однаково говорять, однаково п’ють, їдять. Анекдоти й ті в них однакові. Їм би випити на дурничку і комусь позаздрити. Те, чому вони так заздрять, мене анітрохи не тішить. Набридло!
Всі вони якісь несправжні. Принаймні вдають силоміць, що не схожі на інших жителів міста. Я їм цього ніколи не говорила і ніколи не скажу. Що буде, коли вони мене покинуть? В мене ж нічого більше нема. Та й не можу я бути сама. Аж подумати страшно — мені двадцять років, а я ще не зустріла такої людини, яка б могла мені сподобатися. Всі хлопці якісь такі безхарактерні, навіть постояти за себе не вміють. Бігають за мною, ніби цуцики. Я вже не вірю, що на світі є справжні мужчини. Вони, напевно, розучились самі вирішувати.
Розповідь Нелі
Ірка — моя подружка. Її мама колись вчилась з моєю мамою в одній школі і тепер, коли треба щось дістати, йде по старій дружбі до Лідії Григорівни. Тато дуже злиться: «Не можеш обійтися? Конче треба людям в очі лізти! Вони нам не рівня».
Мама його не слухає, і правильно робить. Треба жити, як усі. Я пригадую, як школу кінчала. Математичка трояк з геометрії — хотіла поставити, то мама три дні ходила за нею, плакала, але випросила. А якби не пішла, то я б тепер не технікум кінчала, а працювала на заводі простою робітницею.
Ірка — хороша дівчина, але вередлива. Вона собі може все дозволити. А як одягається! Трохи посвариться з батьками, на другий день вони до неї то з кофточкою, то відрізом на сукню. А з моїми сварися не сварися, нічого не вийде, хіба наплачешся. Мені встидно ходити, як жебрачка. Кому я потрібна? Заміж треба виходити, а за кого? В нашому місті всіх знаю. Ті хлопці такі дурні… Їм аби випити та погуляти. Я вже такого надивилася, що боронь боже!
Минулої неділі ми з Іркою, Богданом, Ігорем і Славиком ходили в ліс по квіти. Я не думала йти; мала рантку з одним пацаном. Він мені не подобається, але можна крутити, як хочеш. Я не пішла, подзвонила, що хвора. Згодом пошкодувала, що таке зробила.
Пішли ми в ліс. Подихали свіжим повітрям. Ірка казилась, хотіла на дерево навіть вилізти. Ігор підбивав до мене клинці, але я йому дала відкоша. Весь час тягнув мене подалі, казав, що знає найкраще місце у всьому лісі.
Пішли ми тоді всі п’ятеро туди. Там було класно! Пеньок, а коло нього повалений стовбур, щоб на ньому сидіти. Ми повсідались, випили «сухача». Ірка знову почала дуріти. З нею таке буває. Я не хочу нічого поганого казати, але якби хтось надійшов, що би він подумав? Богдан мав транзистор, зловив щось сучасне, а Ірка давай танцювати. Сміялись ми всі, а потім Славик каже: «Щось ти, Ірко, розійшлася… Давай ми тебе прив’яжемо до дерева, щоб заспокоїлась…»
А та здуру як ляпне: «Мене не можна прив’язувати. Ви краще її прив’яжіть, а то вона зараз засне!»
І що ви думаєте? Як я не кричала, вони мене взяли й прив’язали поясами від плащів, а Ірка скакала на одній нозі й реготалась.
Якби вони не були п’яні, то до такого не додумалися б. Я вже й просила, й молила. Нічого не помагало. Ігор — теж свиня, хоча б заступився!
Вони мене залишили, а самі пішли. Господи, як я перелякалась. Руками не можу ворушити, а кричати боюся, бо ще хтось п’яніший прийде. Ледве не плачу. А тут чую раптом, тріщить гілля під ногами. Думала, вернулись. Дивлюсь, а то якісь незнайомі хлопці. Підходять до мене і собі сміються.
Один, симпатичний такий, каже: «Диви, яка гарна дівчина! Просто нам в руки потрапила…» А другий: «Я її зараз поцілую!»
Я аж завмерла, а ті ідіоти давай сперечатись, кому першому мене цілувати. Ну, думаю, кінець! Якби я не розревілася, хто знає, що б вийшло. Відв’язали мене ті хлопці й аж додому відвели.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти», після закриття браузера.