Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

А в селі, крім школяриків, зважте, жодної молодої людини. Всі прилаштовані в обласному центрі або, як мінімум, у районному ПТУ. Головне - аби не до колгоспу. В колгоспі саме начальство - батьки отих петеушників і старі люди.

Місцева молодь сповзається у село на вихідний - перехопити харчів, а головне - випити і погуляти. Випивши, йдуть у клуб, де на честь студентства мають бути танці. І починають задиратися з їхніми хлопцями, мовляв, чого ви сюди приїхали, це наше село! А ті хлопці - переважно здорові мужики, що вже відслужили в армії, тому, хоч їх і менше, але без особливих зусиль викидають місцевих хиляків за двері.

А тут, як сніг на голову - Зінько Рейтаровський із дружками. І п’яні добряче.

- А він де взявся?

- Хіба я не казав? Він із тією трійкою, що йому Трохимович у атестат впаяв, звісно, перший рік нікуди не поступив. Конкурси тоді були такі, що часом і золоті медалісти пролітали. А на другий рік уже армія підпирала. То його батько по якихось там своїх зв’язках до нашого обласного педінституту приткнув. Ясне діло, щосуботи синок - до тата з мамою, поїсти-поспати, сидори напхати - і вйо назад! А пити він почав іще у школі. Та все татко прикривав. Тож воно зовсім розсобачилося. Потяг одну студентку, як той лантух, танцювати. А вона: з п’яними не танцюю! І що ж він, сволота, робить? Виймає кастет - і по обличчі її. Та ще й кричить: ти знаєш, хто я? Ну, тут хлопці київські підскочили, а дружок цього хулігана замість його швиденько відтягти, теж кулаками розмахався, не одного зачепив, доки обох не вкоськали.

- А студентка як?

- Рана глибока виявилась, аж до кістки, крові повно, струс мозку, як потім у лікарні встановили. Довелося рану чистити і шви накладати. Доки шукали транспорт, доки в район привезли, доки чергового добудилися - то вона вже й непритомна. А вранці з’ясувалося, що старий Рейтаровський уже скрізь, де треба, побував, усім рота заткнув, кого треба - підмазав. І як почали студенти скаржитися, то їм у міліції кажуть: який кастет? Вона ж на полі спіткнулася і вдарилась об комбайн! Виробнича травма, у нас навіть свідки є! Ви тут дуже вчені, понаїжджали і ображаєте заслужених людей. Це ще треба подивитися, кого притягати - і за хуліганство, і за наклеп.

Отоді ми втрьох - я, комсорг студентський і мій друг Семен, котрий Григорович, їдемо навіть не до району, а до області, віднаходимо в обкомі партії якогось переляканого і повідомляємо, що студенти не вийдуть на роботу, доки хулігани не опиняться за ґратами. Чиновничок спочатку тисне на демагогію, на свідомість, а головне, що студенти, як “образовані”, повинні були не викидати п’яних за двері, а прочитати їм якусь лекцію. Але ми, як “образовані”, стояли на своєму, і він змушений був дзвонити до прокуратури. Запам’яталася його фраза: “Тут у нас дєло пахне керосином. Побили студентку, а ти знаєш, хто можуть бути її батьки? І я не знаю. То швидше дєйствуй”.

Хуліганів пов’язали ще до того, як ми з області повернулися. Вони спокійнісінько спали вдома, вважаючи, що їм нічого не буде. Адже один із них - син героя революції, а другий - місцевого бригадира.

- Раз пов’язали, то напевне ж і судили. Бо на ті ваші часи вказівка з обкому навіть не обговорювалася.

- Судили їх уже через тиждень. Дали обом небагато, здається, півтора чи два роки, але по рецидивній статті. Це зрозуміли навіть не хлопці, а бригадирова жінка. Бо заверещала: “Краще б тебе, синку, під тим клубом зарізали, бо куди ж ти тепер із такою статтьою попхнешся? Це ж позор на все життя!”

- А про те, що позор на все життя - це бити дівчину, та ще й кастетом, ніхто із цих колгоспничків так і не зрозумів?

- Не зрозумів. Дехто навіть погрожував студентам: спробуйте приїхати сюди через рік - ми вас поріжемо. Я, тоді, пригадується, сказав: а до вас взагалі більше ніхто не приїде. Тож вигрібайте ваше лайно самі. Так бригадирша зі мною до самої своєї смерті не розмовляла. Бригадир, щоправда, вибачився. Признався якось мені, що дуже сподівався на старшого Рейтаровського. Бо якби він свого сина витяг, то й приятель міг самим переляком або умовним строком відбутися.

- Не вийшло?

- Так, не спрацювали революційні заслуги.

- А далі що було?

- Бригадирський синок до села так і не повернувся - як пішов по таборам, так слід по ньому й згинув. І Зінька Рейтаровського ми теж більше не бачили. Кажуть, відсидів, вийшов, в інституті, ясна річ, не поновили. Що ще?

- Зінькові батьки вам не грозилися?

- Ні, тільки на вулиці робили вигляд, що не пізнавали. Хоча доноси на мене хтось писав. Щоправда - анонімні. Але власті вирішили на цьому справу й зам’яти. Переляканий голова влаштував студентам гучні проводи з горілкою та поросятами з гречаною кашею. А на додачу подарував від правління колгоспу величезний, потім ледь його дотягли до Києва, портрет Максима Горького - на тлі моря з буревісником. Цей витвір соцреалізму, кажуть, досі висить у одній з аудиторій філфаку.

- Та ще порода - що батько, що синочок! От тільки Семен Григорович там яким чином проходив? Він що - по дружбі з вами до області їздив чи як свідок?

- Він як із армії прийшов, у той же наш педінститут поступив, тільки на заочний. І в школі працював піонервожатим, а ще, здається, фізруком. Ото